Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли той вже повертав до себе у двір.
– Злодій, вбивця! – вигукує чорт. – Далі тобі не жити!
– Пусти! – кричить чоловік. – Тут уже я пан!
Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається – вчепився за стовпа.
На крик вибігли діти: кострубаті, замащені, у дранті. Почали галасувати:
– Ой, батько привів нам чорта! Обдеремо його й зі шкури пошиємо черевики!
– Будемо мати й м’ясо!
– А з чортових рогів будуть нам дудки!
Чорт перелякався і почав просити чоловіка:
– Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.
А чоловік каже:
– Не пущу, бо мої діти будуть голодні.
Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.
А чоловік завів у двір віслюка із возиком і від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій окрузі.
Звідки взявся хромий чорт
Кажуть, що є один чорт хромий. А чому? Бо з вояком силу міряв.
Служив у царя вояк. Як відслужив дванадцять років, прийшов за платнею.
– Яку тобі платню дати? – звідує цар. – Дав би тобі грошей – можуть тебе розбійники вбити за ті гроші, дав би тобі документ з моїм підписом, аби тебе всюди на нічліг прийняли і нагодували, – але не повірять, що ти можеш мати такий документ, і запруть тебе в темницю. Чи сяк, чи так – користі не будеш мати. А є у мене замок, та чорт у ньому порядкує. Коли б ти вигнав звідти чорта, я той замок передав би тобі і доньку свою дав би за тебе.
Так цар говорив усім воякам, котрі до нього приходили за платнею. Та ніхто з них із того замку не вертався. Думав цар, що і з сим так буде.
– Дайте мені лише гуслі, корчагу[20] вина і корчагу оцту, кошик горіхів і кошик шротів[21], таких як горіхи, та ще карти, свердел, букову колоду і мажове ядро.
– Добре, – каже цар.
Приготували все, що вояк просив, і повезли в замок (чорт удень не воював – лише вночі мав силу). Лишили вояка в замку, а самі поїхали.
Вояк витесав ще десять плішок і поклав до своїх інструментів, що йому привезли й склали в кут світлиці. Лише попросив, аби мажове ядро висадили на стіл, який перед тим обкували залізом, аби не проломився.
Прийшов вечір. Запалив вояк світло, сів за стіл, поклав перед себе карти і перебирає. Чує: щось гримить. А то чорт спускався комином.
– Що тут глядаєш? – зазвідав чорт.
– Чекаю, з ким би в карти зіграти.
А карти – то чортове Євангеліє. Чорт собі думає: «Трохи побавлюся, а тоді вже відкручу тобі голову». Сів чорт – грають у карти. Але чорт так знає грати, що нема кращого за нього. Виграв раз, виграв другий – радіє, аж підскакує. А вояк каже:
– За сяке діло можна й випити! – налив собі вина, а чортові оцту.
П’є вояк – нічого, а чорт п’є – кривиться, бо пече його і в роті, і в череві.
– Із закускою буде ліпше, – каже вояк і виймає собі жменю горіхів, а чортові – жменю шротів.
Розкусить вояк горіх, вийме зерня, з’їсть. А чорт зуби покришив, а не розкусив і одного шрота. Не любиться йому сяке діло.
– А іншої гри у тебе нема? – звідує вояка.
– Є! Видиш на тому столі ядро – будемо його качулькати один другому. Той програє, хто його не вдержить на столі.
Чорт на все згодний, лиш би не пити та не закусувати.
– Починай ти! – каже вояк.
Чорт прикотив ядро на свій край і приготувався качульнути. А вояк підняв плаху, засунув плішки, аби стіл нахилився у чортів бік. Чорт трутить ядро – а воно назад вертається. Чим вище трутить, тим сильніше назад качулькається. А вояк, аби чорт не здогадався, що стіл нахилений, дує на ядро.
– Але ти дуєш! – розсердився чорт.
– А тобі хто забороняє дути? – каже вояк.
Чорт дув – і ледве викачулькав ядро до вояка.
– Держи! – загойкав вояк і пустив ядро.
Та чорт не вдержав – ядро упало йому на ногу і зламало.
– Ну, що з тебе тепер? – насміхається вояк. – Як будеш жити, хромий? На хліб собі не заробиш. Щастя маєш, що зі мною зустрівся. Я тебе навчу на гуслях грати. Будеш по свадьбах ходити та кусень хліба все заробиш.
Наладив вояк гуслі, заграв тропотянку – на чортові аж шкіра почала ходити. Забув чорт, що нога болить, задуботів.
– Як файно граєш!
– І ти так будеш грати, – каже вояк. – Я тебе навчу.
Дав чорту гуслі, але струни послабив. Почав чорт грати – а гуслі лиш риплять.
– Ой, небораче, тобі треба пальці поправити, – каже вояк.
– То поправ, – просить чорт.
Узяв вояк свердел, навертів у буковій колоді десять ямок.
– Клади сюди пальці!
Чорт поклав. Вояк злегка поплішив, аби не боліло. Підтягнув на гуслях струни:
– Ану, тепер заграй!
Почав чорт грати – гуслі не риплять. Але чорт так не може заграти, як вояк.
– Попліши мені ще раз, та ліпше буду грати, – просить чорт вояка.
Почав вояк плішити. Б’є плішки міцно. Чорт зубами скрипить, але терпить, бо дуже хоче стати гудаком. Коли заплішив так, що чорт не вирветься, каже:
– Тепер ти мій!
Відпер вояк вікно, чорта верг за вікно, а колоду закріпив у палаці.
– Виси тихо й думай, лишиш замок чи ні. А я буду спати.
На другий день послав цар військо у замок, аби забрали тіло вояка і поховали. Військо йде, співає. А чорт почав на них гойкати:
– Тихо будьте, бо пан спить!
Військо зачудувалося, що чорт і в днину не лишив замок. Бояться йти далі, стали й чекають. А вояк проснувся і звідає чорта:
– Що ти надумав?
– Відпусти мене, – проситься чорт, – більше сюди не прийду.
– Підпиши контракт! – каже вояк. Вивільнив чорту одну руку і той написав договір, що більше не прийде до замку.
Відпустив вояк чорта – лиш вихор завіяв. Виглянув вояк у вікно і загойкав:
– Заженіть посла до царя, най відправляє сюди свою доньку. Чорт до замку більше не прийде.
Як учув цар, що вояк звільнив замок, відправив доньку каретою в замок. І сам приїхав на свадьбу. Не любився йому такий бідний зять, але не смів перечити, боявся: хто осилив чорта, може й цареві якусь біду найти.
Звідки тютюн пішов
Давно-давно були такі мухи, що від них люди вмирали. І чорт видумав тютюн. Як запалиш його, то муха до людини не наближається.
Засіяв чорт тютюном ціле поле. Їде тим полем чоловік, а чорт кричить:
– Ей, чоловіче добрий, чого тут їдеш? Тут мій посів.
Та підходить до чоловіка й каже:
– Вгадай, що це за бур’ян я посіяв.
А чоловік зроду не бачив тютюну і не знає, що це. Чорт каже:
– Даю тобі строк до завтра. Як завтра не скажеш, що це за бур’ян, то вб’ю тебе.
Приїхав чоловік додому і зажурився. Завтра має його чорт убити, бо він не знає, що то за бур’ян. Іде Іван дорогою і журиться. А назустріч йому баба.
– Чого ти, Іванку, зажурився?
– Біда, бабусю. Їхав я сьогодні полем і заїхав у якийсь чортівський посів. Не знаю, що там чорт посіяв, а він сказав, що як і завтра не буду знати, то вб’є мене.
Баба каже:
– Іване, дай сто карбованців золотом, то скажу тобі завтра, що то за бур’ян.
– Добре, дам.
Іде баба на другий день на те поле і починає виривати посіяний чортом бур’ян. А чорт біжить та й кричить:
– Бабо, що ж ти робиш?! Це ж я посіяв тютюн.
– Що за тютюн, – питає баба, – що робити з ним?
А чорт їй каже:
– Ти ж знаєш, що є такі мухи, від яких люди вмирають. А як пустиш дим від цього тютюну, то всі мухи тікають.
Приходить баба додому і каже Іванові:
– Як підеш у поле, то кажи чортові, що то тютюн. Що дим з нього відганяє мух.
Пішов Іван у поле, а чорт питає:
– Ну, Іване, що це за бур’ян?
– Це тютюн, – каже Іван.
– Нащо цей тютюн? – питає чорт.
– А від тих мух, що кусають людей.