– Почалася війна. Хоч я старий і кривий, але на війні мені бути треба. Іду на війну. Як не повернуся за три роки, то розкопай місце біля печі, де я сидів, і те, що знайдеш, буде твоє.
Чекав Музика чорта рік, чекав два. Минуло й три роки, а чорта нема. Розкопав Іван місце біля печі, а там повний чавун золота. За те золото купив Іван панський маєток і всі землі того пана.
Тепер у Івана були великі поля. Хто не їде, питає:
– Чиє це поле?
– Івана Музики.
І багатий брат Івана не раз чув про Івана Музику, але ніколи не думав, що то його брат.
Та ось одного разу жінка багатого брата каже:
– Давай поїдемо до того бідолахи, брата твого. Він у нас стільки робив, стільки мучився. Кажуть люди, що бачили його в такому-то селі.
– Чого ми туди поїдемо? – каже багатій. – Він же голий і босий. Він не має нас чим пригостити.
– То візьмемо якогось борошна трохи та ще чогось, та завеземо йому. У нього така велика сім’я.
– Ну, добре, – сказав чоловік, і поїхали вони до Івана.
Приїхали в те село та й питають:
– Де тут Іван живе?
– Який Іван?
– Іван-бідняк.
– Нема в нас такого. У нас лиш один Іван – Іван Музика.
А жінка й каже:
– Якщо лише один Іван у селі, то це і є твій брат, їдьмо до нього.
Приїжджають вони до подвір’я Івана Музики. Багатій як глянув на те подвір’я, то й злякався.
– Бабо, ти здуріла, чи що? Та це ж панський дім! Хіба ж бідолаха може в такому домі жити?
– А може, він тут за слугу? – каже жінка.
Розчинилася брама, і вони в’їхали на подвір’я.
Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза.
А багатій каже жінці:
– От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами самими буде? Тут же пан живе. Він нам задасть!
Заводять їх у той палац. Виходить до них господар. Глянули – так і є, брат! Здивувалися вони, але нічого не кажуть.
Посадив їх Іван за стіл, а на столі із страв є все, чого душа забажає. Сидить багатій, пригощається та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?»
Й таки не витримав та й питає:
– Іване, звідки ти такого багатства набрав?
– Пізніше скажу.
– Ні, ти зараз скажи.
Іван не хотів, а тоді взяв та й сказав:
– Я свої злидні у банці під мостом закопав. Там вони й тепер сидять.
Як почув це багатій, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я завжди був багатий, а він бідний. То нехай так і далі буде», – подумав багатій та й каже:
– Їдьмо, жінко, додому.
Жінка хотіла ще трохи погостювати, але чоловік наполягає: «їдьмо» та й «їдьмо».
Поїхали вони. Приїжджають до того мосту, де злидні закопані. Розкопав багатій те місце, витяг банку і випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до нього.
Багатій і каже:
– Що ви, дурні, чи що? Ви йдіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у нього є що взяти.
А злидні йому:
– Він бідний був, та й то закопав нас. А тепер він багатий, то як до нього підступиш?
Та й пішли злидні за багатієм і прийшли аж до його хазяйства. І незабаром все те хазяйство пропало: то кінь згине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багатій бідняком. За те, що хотів братові зло зробити.
Іван Торбина
Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвати Іваном Торбиною.
Йде він дорогою і бачить, над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців. Дав їм свої два леї[25] і хоче йти далі. А один із жебраків каже:
– Дав ти нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.
Іван подумав і відповів:
– Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізало з неї без мого слова.
Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби їх ніколи й не було. Іван протер очі – дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився переночувати в одного багача. А той каже:
– До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.
– Як треба, то вижену, – відповів Іван.
Зайшов до хати й ліг на ліжко.
Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся й гукнув:
– Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.
А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували[26], як п’яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся й крикнув:
– Ану, мерщій до торби!
Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір’я і сказав багачеві:
– Давай сюди ціпа.
Молотив по торбі та приповідав:
– Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, буде вам тут амінь.
– Скільки житимем, Іване, свого носа сюди не покажемо.
Висипав він чортів із торбини, і за ними тільки загуло.
Іван каже багачеві:
– Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…
– Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! – надувся багач.
– А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багачику, залазь і ти до торби!
Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа:
– Ну, тепер посипляться із тебе грошенята?
– Все дам, тільки випусти мене.
Іван випустив ґазду. Наповнив торбу грішми і помандрував далі. Якого бідного здибав у дорозі – давав жменю лей. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І леґінь пішов. Стукає в браму раю.
– Хто там є? – спитав святий Петро.
– Це я – Іван Торбина. У вас є музики?
– Нема.
– А дівчата?
– Нема.
– А гуляєте?
– Ні.
– То якого дідька ви живете?
Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:
– Іди геть, волоцюго!
Іван стукає до другої брами.
– Чого гримаєш? – спитав святий Миколай.
– У вас музики є?
– Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! – погрозив старий.
– А дівчата у вас файні?
– Май ти, дрантюху, що говориш!
– Горілка у вас моцна?
– Рай – це не якась садагурська корчма.
– Пусте все те, що Абрамко пише, – відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.
– Гей, чуєте? У вас є музики?
Хтось відповів:
– Аякже! Все в нас є!
Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всілякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:
– Тут має бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти!..
Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:
– Іди зицируй[27] свого цісаря, не нас. Ми не дурні.
– Немає, мой, правди для бідного! – каже собі леґінь. – Піду я до Бога, може, хоч він порядний чоловік.
Став перед Господом і просить:
– Дай мені, Боже, таку службу, аби десь порядки робити…
Господь відповів:
– Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого – молодших, а третього – цілком молодих.
«Ич, людей гризти! – розсердився Торбина. – Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді – й не нажилися!»
Знайшов Іван костомаху й каже:
– Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки – молодші, а чотири роки – цілком молоді…
Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. Їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав смерть і кричить:
– Ти ніц-нічого не варта! Людей наплодилося, як трави і листя, а ти ходиш і гризеш дерева.