– Іди ти до своєї жінки і проси її, щоб вона довідалася, звідки він взяв того коня. А як будеш знати, то припали пірце, а я прилечу і тобі пораджу, яким способом його дістати.
Він пішов. Прийшов на Лису гору, Катерина стала питатися його, яким він способом ожив. Він їй розказав і просив, щоб вона довідалася, яким способом чорт дістав того коня. Вона його перевернула в голку і заткнула в подушку.
– Пре!.. Душа смердить! – каже чорт.
– Хто б тут осмілився прийти? Мого чоловіка ти забив. Я більше нічого не знаю.
Чорт думав, що правда.
Уночі стала вона його питатися:
– Звідки ти взяв такого коня?
– Нащо тобі теє знати?
– Так, я хочу знати, де такії коні водяться.
– Ну, коли хочеш, то я тобі скажу. Ото у мене є одна кобила, і як вона має родити лоша, то за нею 12 вовків ходять і стережуть тієї миті, як лоша буде родитися, і як воно уродиться, то вони зараз його й розривають. Я раз добре розгледів, не дав їм з’їсти, тільки одну ногу одірвали йому.
Почувши теє, королевич на другий день попрощався з Катериною, присмалив пірце. Прилетіла до нього качка. Він їй теє розказав, і вона йому порадила, щоб він позабивав тії барани й оддав вовкам, то вони покинуть кобилу і побіжать у ліс, а лошатко уродиться, поссе і тоді їм не дасться.
Він так і зробив: коли кобила уродила лошатко і стала його просити, щоб він лошаткові дозволив побути коло неї цілий місяць, то воно набере сили і зробиться гарним конем.
Він пішов у ліс, став стріляти звірів і ними через цілий місяць живився. Потім пішов, щоб зобачити, чи його лошатко росте, і вельми дивувався, що з нього зробився такий кінь, що на нім можна їздити.
Сів, полетів на Лису гору, одібрав Катерину і поїхав. Чорт, дізнавшися про те, сів на свого коня і став його доганяти і вже на половині дороги догнав. Та кінь його (чорта) копитом тріснув, що аж смола потекла.
Поїхали до палацу, справили весілля.
І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в губі нічого не було. Я пішов до кухаря, а він як мене тріснув – помогло, то я побіг на гній, щоб охолодитися. Зачали на «віват» з гармат стріляти, не стало їм куль. Вони стали набивати гноєм і разом мене в гармату всадили. Як вистрелили, то я з гармати як вилетів, то летів, летів, аж сюди прилетів і цю казочку сказав.
Камінець-свистунець та лиха царівна
В одному селі під темним лісом жив собі боднар. Все життя робив людям бочки, дійниці, коновки, цебра і так годував свою невеличку родину.
Він був тихий, сумирний, понад усе любив звірину і птахів.
Одного разу боднар пішов у ліс за деревом на обручі до коновок. Раптом до нього долинув розпачливий крик. Якась звірина благала порятунку. Боднар побіг кущами, вибіг на галявину, де сільські хлопці били гадину.
– Гей, хлопці, не бийте, – попросив.
Схопив гадину і повісив собі на плече. Гадина обвилася навколо боднаря, і він поніс її з собою.
Перелякані хлопці розбіглися хто куди.
Вдома боднар пустив гадину на долівку. Перестрашилася його жінка, не знала, куди тікати.
– Не бійся, жінко, це добра звірина, – заспокоював боднар. – Люди дурно-пусто її кривдять.
Відгородив на печі куточок, пустив туди гадину і почав її годувати молоком. Вона була дуже слаба, побита. Ледве рухалась.
Минув місяць, другий, і гадина видужала. Вона посунулася з печі, подякувала боднареві.
– Ходім до мого тата, він віддячить тобі за добре серце, – попросила господаря.
Спекла жінка хліб, наклала їди в торбу. Боднар сів на гадину і вирушив у далеку дорогу. Пробиралися дрімучими лісами, глибокими ярами, через бездонні мочари і страшні урвища. Нарешті дісталися до величезної печери.
Гадина сказала:
– Вирубай, приятелю мій, добрий дрючок і бий ним з усіх сил по землі, а я буду кричати-голосити. Як вийде мій тато і буде тобі давати срібла-золота, аби ти мене не бив, – не бери. Кажи, аби дав той камінчик, що він тримає під язиком.
Боднар знайшов дрючка і почав ним гаратати[28] по землі, аж загуло довкола. А гадина вчинила такий лемент, що дерева зашуміли, птахи порозліталися, звірі поховалися в нори.
– Ой, татунечку мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку, – приповідала.
Скеля поворухнулась. Від печери відсунувся камінь, і на галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок із золотом.
– На тобі ці гроші, – сказав, – тільки не бий мою дитину.
– Ні, дай мені той камінчик, що в тебе під язиком.
– Не дам, – і старий заповз у печеру.
Боднар знову загаратав дрючком по землі. До самого вечора бив, ніби молотив. А гадина голосила на весь ліс:
– Ой, тату мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку.
Знову скеля поворухнулась. На галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок з діамантами.
– На тобі цей мішок, – сказав, – тільки не бий мою дитину.
– Ні, дай мені той камінчик, що є в тебе під язиком, – не згодився боднар.
Поповз старий назад у печеру, а боднар ще дужче почав бити дрючком об землю. Закричала гадина, заголосила:
– Ой, тату мій любий, не шкодуйте того камінчика, добиває мене чоловік!
Втретє поворухнулася скеля, показався тато гадини, виплюнув із рота зелений камінчик і знову зник у печері, а вхід затулив каменюкою.
Підняв боднар камінчик, поклав собі на долоню і спитав гадину:
– Що з ним робити?
– Поклади під язика – і будеш розуміти мову всіх звірів. А коли тобі чогось треба, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.
Подякував боднар гадині, попрощався з нею і подався додому. Прийшов і знову робив односельцям бочки, цебра, дійниці, коновки. А коли стомлювався, ходив у ліс слухати, про що розмовляють звірі і птахи. Це давало йому радість.
У того боднаря був син Петро. Перед смертю боднар викликав його до себе.
– Прийшов час мені вмирати, – сказав. – Я тобі залишу подарунок тата гадини – зелений камінчик. Носи його під язиком, і будеш розуміти мову усіх звірів. А коли тобі чогось треба буде, виймеш, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.
Умер боднар. Минув час. Одного разу Петро порався на подвір’ї і почув:
– Син покійного боднаря буде великим паном, – сказала курка.
– Міністром, – промовив індик.
– Ні, царем, – поправив його качур.
– Так, так, так… – погодилась качка.
Когут вилетів на паркан, сплеснув крильми і зарепетував:
– Іди, Петрику, сватати цареву доньку!
Це сподобалось парубкові. Він згадав про камінчик, вийняв його з рота, свиснув у дірочку. Несподівано все подвір’я наповнилось дідьками.
– Чого тобі треба, господарю?
– Нічого. Я тільки хотів видіти, чи ви не ліниві.
Зникли дідьки.
Пішов Петро до матері.
– Хочу женитися. Підіть до царя і висватайте мені його дівку.
Мати здивувалася, але все-таки пішла.
Вислухав її цар, а тоді сказав:
– Най твій син збудує собі палаци ліпші, як у мене. Інакше не видіти йому моєї доньки.
Прийшла мати додому і розповіла про все синові. Вийшов хлопець надвір, свиснув у камінчик. Позбігалися дідьки:
– Чого хочеш, господарю?
– Аби мені були завтра під отим лісом палаци, кращі, ніж у царя.
До ранку чорти виконали наказ.
Петро сказав матері:
– Ідіть, мамо, до царя і скажіть, най дає свою дівку за мене.
Прийшла мати до царя, сказала, що все готове. Цар подивився у вікно і побачив, що Петрові палаци ліпші, ніж його, зачудувався.
– Як твій син хоче моєї доньки, то най зробить від своїх палаців до моїх дорогу, як дзеркало. По її боках мають цвісти дерева і дзюркотіти кришталеві ріки.