Розказала мати синові, чого зажадав цар, а хлопець і не думає журитися. Вийшов надвір, свиснув у камінчик, збіглися дідьки.
– Аби до завтра між моїм і царевим палацами була така дорога, як цар хоче, – наказав Петро.
Дідьки вже знали, якою має бути та дорога, бо вони верховодили в царевій голові. Вранці вона виблискувала, як люстерко, а по боках цвіли дерева і дзюркотіли ріки.
– Ідіть, мамо, до царя, най дає свою дівку за мене, – попросив Петро.
Пошкандибала мати знову до царя. Вклонилася і промовила:
– Дорога, пресвітлий царю, вже є. Давай царівну за мого сина.
– Я дам царівну, але най син приїде на весілля в золотій кареті, а коні аби мали діамантові копита, – відповів цар.
Мама розповіла Петрові і цю забаганку царя.
– Все буде так, як цар хоче, – відказав Петро. Свиснув у камінчик і наказав чортам до другого дня все приготувати. А вранці перед Петровим палацом чекала золота карета і коні з діамантовими копитами.
Сів хлопець у карету і рушив до царського палацу. Назустріч вийшла царівна. Поїхали до церкви, повінчалися і справили весілля.
Але царівна не любила боднаревого сина. Вона зналася з Поганим царем, з яким вже давно хотіла зійтися. Одної ночі приголубила Петра і спитала:
– Скажи, любий, звідки в тебе палаци, золота карета і все те, що ми маємо?
Петро похвалився:
– У мене під язиком є камінчик. Коли свисну в нього, то приходять дідьки і роблять все, що треба.
– Ану дай, най я подивлюся, – попросила царівна.
Петро вийняв камінчик з рота, подав жінці. Вона гралася, поки чоловік не заснув, а тоді свиснула в камінчик, і палац наповнився чортами.
– Чого хочеш, господине? – спитали.
– Віднесіть мене до Поганого царя, а мого чоловіка замуруйте в темну вежу. Залиште тільки дірочку, аби мав чим дихати.
В той самий мент чорти схопили царівну й понесли за море.
Як прокинувся боднарів син, почав мацати руками холодні стіни. Побачив малесеньке віконце, визирнув. Під вежею гралися песик із кіточкою.
– Скажіть мені, звірятка, чи ви не знаєте, де поділася моя жінка? – попросив Петро.
– Вона з твоїм камінчиком утекла до Поганого царя, – відповіли звірятка.
– Принесіть мені камінчик, я віддячуся вам.
Вирішили песик з кіточкою виручити свого господаря і рушили до Поганого царя. Йшли вони кілька днів і ночей, нарешті прийшли до широкого моря. На березі кіточка заплакала – вона не вміла плавати.
– Не плач, – втішав її песик. – Сідай на мене.
Сіла кіточка песикові на спину, і він переплив з нею море. Вийшли на берег і пішли далі. Довго йшли стежками-доріжками. Раптом почули музику, пискняву і шелест. Кіточка аж затрусилася. Штовхнула песика лапкою і прошепотіла:
– Сховайся в корчі. Це – мишаче весілля. Я зловлю молоду.
Песик сховався, а кітка витягнула лапки і притаїлася за каменем. Коли мишаче весілля наблизилось, стрибнула і схопила мишачу молоду.
Миші вчинили такий писк і плач, що тяжко було слухати.
– Кіточко, – просили вони, – пустіть нашу молоду.
– Як ви хочете, аби я її пустила, то принесіть мені від Поганого царя чарівний камінчик, – відповіла кітка.
Молодий побіг до Поганого царя. Норами-дучками заліз до його палацу, знайшов світлицю, де спав цар. Лиха царівна подарувала камінчик коханцеві, і той тримав його вдень і вночі під язиком.
Поганий цар дуже любив нюхати табаку. Як лягав спати, то завжди клав табакерку на нічний столик, а під столик – нічний горщик. Мишачий молодий засунув хвостик у нічний горщик, а потім обваляв його в табаці. Виліз на ліжко і повів хвостиком Поганому цареві попід ніс. Цар так чхнув, що камінчик вискочив з рота і покотився по підлозі. Мишачий молодий хап камінчик – і в нірку. Тоді побіг до кітки, попросив:
– Пустіть мою молоду, кіточко, я вам камінчик приніс.
Взяла кітка камінчик, поклала в рот, мишачу молоду випустила на волю. Тоді покликала песика, і вони вирушили в дорогу.
Коло моря кітка сіла на спину песикові, і так попливли до другого берега. Пливли вони день, пливли ніч. Песик дуже боявся, аби кіточка не випустила камінчик.
– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті? – спитав.
– Маю, маю, маю, – відповіла.
Пливли далі. Через якийсь час песик знову спитав:
– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті?
– Маю, маю, маю, – відказала кітка.
Як наближались до берега, песик ще раз спитав:
– Тримаєш добре камінчик у роті?
– Тримаю, песику, – сказала кітка і випустила камінчик у море. Зажурилася, але змовчала, бо песик міг розсердитися, кинути її в море і втопити.
Коли ступили на землю, песик попросив показати камінчик.
– Не маю… – заплакала кіточка. – Я його впустила в море тоді, коли третій раз відповідала.
Песик так розлютився, що хотів порвати кітку на кавалки. Але вона швидко видряпалась на дерево. Цілий день песик гавкав під тим деревом, а коли змучився, ліг на теплий пісок і заснув.
Кіточка довго журилася на гілляці, так журилася, що вже їй і жити не хотілося. Злізла з дерева і пішла до моря топитися. Раптом хвилі заколотилися, завирували. То почалося риб’яче весілля. Риба аж вискакувала в повітря, так веселилася, танцювала. П’яний щупак схопив плотицю-молоду і так закружляв з нею, що як вона вирвалася з його слизьких рук, то полетіла аж на берег. А кіточці тільки цього й треба було. Вона скік – і хап риб’ячу молоду.
Вся риба припливла до берега і стала просити:
– Кіточко, пустіть нашу молоду, бо ми хочемо догуляти весілля.
– Не пущу її доти, поки не принесете мені камінчик, якого я впустила в море.
– Почекайте, – сказала найменша рибка. – Вчора моїй бабці впав якийсь камінчик в око.
І рибка зникла. Минуло небагато часу, і вона принесла камінчик.
Кіточка пустила риб’ячу молоду в море і вдарила песика лапкою по хребті:
– Вставай!
Песик пробудився, знову кинувся до кітки, аби пошматувати, але вона видряпалась на дерево.
– Агій на тебе, дурний! – крикнула. – Камінчик є.
Знову рушили в дорогу. Цілу дорогу мовчали, аби не стратити камінчик. Прийшли до вежі, де їх чекав Петро. Песик наносив купу соломи під стіну, в якій була дірочка. Став на солому, а кіточка вилізла йому на плечі і подала камінчик господареві.
Подякував Петро звіряткам, свиснув у камінчик, і коло вежі з’явилися дідьки.
– Чого тобі треба, володарю? – спитали.
– Розваліть цю вежу!
Вежу ніби вітер здув.
– Дайте мені мою жінку і Поганого царя.
Через одну хвилину дідьки їх принесли.
– Зробіть і для них таку саму вежу, як вони зробили для мене. Замуруйте їх, аби там сиділи, скільки буде світу та сонця.
Дідьки зробили так, як було наказано.
Боднарів син вернувся до татової хати. Робив людям бочки, цебра, дійниці і коновки. Жив у щасті і здоров’ї, честував своїх звірят. Песик бігав на подвір’ї, погавкував на перехожих, а кіточка сиділа під припічком і казки розповідала. Я в неї був, цю казку чув, усю перейняв і вам розказав.
Кирик
Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче – ніколи. Пішов Кирик до попа.
– Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.
– А є у тебе, Кирику, карбованець?
– Нема, – каже.
Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче – ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться – йде дідок.
– Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?
– Сталась мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.
– Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.