Прийшли вони на долинку.
– Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.
Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.
– Прошу, батюшко, дитину ховати з собором.
– Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.
Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.
Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже:
– Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається – не станеш його сповідати.
Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.
– Які ти гріхи маєш?
– Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.
– Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…
– Ні, батюшко!
– Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.
Приступає знов Кирик, піп і питає знов.
– Так, – каже, – батюшко, знайшов я котельчик.
– Я це знаю, – каже батюшка, – але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.
– Добре, – каже, – нехай і так буде.
Одправив піп вечерню, приходить додому.
– А що? – каже попадя.
– Знаю вже, де Кирик грошей набрав.
І розповів їй усе.
– Почекай, – каже вона, – не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.
Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.
Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги – на руки, задні ноги – на попові ноги, роги – на голову. Обшила вона шкурою, зробила з нього чорта.
– Іди тепер до Кирика, та постукай у вікно – він ще спить, – та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші та й хочеш дати попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!» То він тебе злякається і віддасть гроші.
Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, – а місячно, – думає, що диявол.
– Чого тобі, нечиста сило, треба?
– Ага! – говорить піп. – Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!
– Почекай, – каже Кирик, – я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері…
Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру – стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.
Коваль і чорт
Був собі коваль, та такий бідний, що на ковадлі спав і обценьками покривався. От і вирішив він записать свою душу нечистому. Нечистий і каже:
– Добре, що ж ти хочеш за свою душу?
– Я хочу, щоб у мене був повен глечик грошей і щоб цілий рік вони не убували, скільки б я їх не брав.
Лукавий і каже:
– Добре, будеш мати гроші, а через рік я прийду по твою душу.
От приніс коваль повен глечик грошей, заховав у бодню, а трохи взяв у кишеню та й почимчикував гуляти. Гуляв день, ніч, аж не зоглядівся, коли й рік пройшов.
Іде якось він, а лукавий скік до нього на плечі та й каже:
– А! Тепер ти мій.
А коваль йому:
– Твій, але пожди до хати, я дещо жінці скажу.
– Добре, – погодився чорт.
Коваль ввійшов у хату, посадив лукавого на лаві, та ніхто його не бачить, ані він сам, і вийшов з хати та ну знову гуляти.
Лукавий ждав-ждав, а далі хотів встати з лави та йти за ним. Коли смикнеться – аж не можна встати. Давай він рватися од лави, термосує, аж глина летить, мало хата не розвалиться. А жінка злякалась, кинулася з хати та до чоловіка:
– Що ти таке посадив на лаві, що мало хати не розверне? Іди та прийми його звідти.
Коваль прийшов і каже:
– А що, будуть знов цілий рік гроші в глечику – то пущу.
Лукавий і каже:
– Будуть.
Він взяв та й пустив. От знов грошей доволі. Знов коваль гуляє, веселиться, аж незчувся, коли й рік минув. Іде він собі дорогою, а лукавий скік йому на плечі та й каже:
– Тепер ти мій.
– А твій, – каже коваль, – але пожди, посидь отут у моїм городі на груші, а я на час ввійду в хату та з жінкою попрощаюсь.
– Ну, йди, та не барись.
От коваль посадив лукавого на груші, а сам знов пішов гулять-веселиться. Коли біжить жінка:
– Що це ти посадив на груші? Одна була така славна грушка, а тепер зовсім пропаде, так щось її трусить. Вже грушки обсипались, листя облетіло і гілля поламалось, вже аж коріння вивертає.
Прийшов коваль та й каже:
– А що, будуть знов цілий рік гроші – то пущу.
– Будуть, будуть, тільки пусти.
От він взяв та й пустив. Знов є гроші – знов гуляє коваль, аж поки рік не виходить. Лукавий знов явився та й каже:
– Тепер ти мій.
– А твій, – каже коваль. – Ну, ходім у дорогу.
– Ходім.
Ідуть вони на греблю, а був уже вечір, та так місячно. От від коваля тінь і видно на землі, а біс питає:
– Хто це з тобою йде?
– А це мій брат, – каже коваль.
– То він візьме мене?
– А візьме, – одказує.
– Ну, змилуйся, сховай мене.
– А куди я тебе сховаю?
– Ну, хоч у калитку.
– Добре, лізь в калитку.
От біс і сховався в калитку. А коваль міцно зав’язав її та й кинув у воду. Чорт утопився, а коваль вернувся та живе й досі.
Кріпак і чорт
Колись, як ще була кріпаччина, в одного пана служив чоловік. От пан йому каже:
– Дай мені дві жмені срібла або вижени он з того болота чортів, то я тебе на волю випущу.
Чоловік дума собі: срібла трудно дістати, а чортів можна вигнать.
Пішов він до коваля, щоб той йому зробив дротяну нагайку. Коваль зробив. Узяв він нагайку та до того озера. Прийшов і почав з грязі стовпчики ліпить.
Коли це чорт виходить з озера та й питає:
– Що це ти, чоловіче, робиш?
Чоловік йому каже:
– Оце думаю ставить на озері монастир. Ото, бач, і стовпи положив. – Показує на ті стовпчики, що з грязі ліпив. Чорт йому каже:
– Не поставиш ти тут монастиря, бо ми тебе задушимо.
Сказав та зараз і побіг в озеро і похвалився самому найстаршому чорту. А цей посилає до того чоловіка високого чорта та й наказує:
– Скажи так тому чоловікові, що думає тут монастир ставить: якщо подужає тебе, то ми виступим відси, а якщо ти його подужаєш, то він повинен одступитись од цього озера.
Виходить високий чорт з озера та й каже чоловікові:
– Казав так наш начальник: хто кого з нас поборе, той тому оце озеро уступить.
Чоловік каже:
– Де тобі мене подужати! Краще поборись з моїм дідом. Він такий уже старий, що увесь обріс мохом, він тут у лісі лежить.
А коло того озера був близько ліс. От чорт і послухав. Приходить у ліс, аж там під кущем лежить медвідь. Чоловік йому каже:
– Оце той дід, іди з ним поборись. Якщо його побореш, тоді і зі мною будеш боротись.
Чорт приходить та й торкає медведя лапою.
– Чуєш, уставай, будем боротися.
Тут медвідь як схватиться, як візьме його в лапи та давай кусать та м’ять – насилу чорт вирвався. Прибігає в озеро та й каже найстаршому чортові:
– Шкода. Не можна його побить. Коли я з його дідом боровся, та не поборов, – а дід його такий старий, що аж мохом обріс увесь, – то якби з ним боровсь, він би мене й живого не пустив.
От цей посилає другого чорта, уже горбатого, до того чоловіка. Виходить цей горбатий та й каже йому: