– Я б пішла танцювати, та не маю гарних стрічок і таких сережок, що світ не бачив.
Чорт заскреготав зубами, погрозив Орисі кулаками і стрімголов кинувся з хати. Десь там дряпався по стінах, шелестів старим листям на горищі, лаявся, потім повернувся, кинув на піч коробочку із стрічками, як довгі смуги веселки, сережками, як затвердлі дівочі сльози, і заревів:
– Задрипанко, танцюй!
– Я б пішла танцювати, та не маю гарного намиста.
– Звідки ти взялася на мою голову! – заревів чорт. Схопив люто хвоста в зуби, вдарив ногою у двері і шугнув до сіней. Там стукав ратицею об долівку, вовтузився, з кимось бився. Потім так рвонув через поріг, що аж простягнувся посеред хати. Люто жбурнув Орисі намисто, та таке гарне, ніби хтось нанизав на золотий промінь вечірні зірки і крапельки роси.
– Відьмо, танцюй!
Орися вже мала все для танцю. Тепер не знала, що казати, тому почала мимрити і розтягувати слова:
– Я би пі-шла тан-цю-ва-ти, та не ма-ю такого віноч-ка, що світ не бачив.
– А щоб тобі! – оскаженів чорт. – Чи мені до шлюбу з тобою іти?
Забив хвостом по землі, аж курява піднялася в хаті. Уже хотів іти за віночком, але десь закукурікав півень, і чорт мов крізь землю провалився.
Вранці Орися забрала те вбрання і побігла у своє село. Одяглася, як на свято, і почала танцювати перед своїм чоловіком. Він так втішився, так звеселів, що скочив з печі і собі пішов танцювати.
Так Орися врятувала чоловіка, а злі люди поприкушували язики.
Парубок і чорт
Пас парубок уночі скот недалеко од ставу. Коло ставу лежав чоловік, а воно не чоловік, а лукавий перекинувсь чоловіком. А вовк крадеться, хоче його сонного з’їсти. Той парубок думає, що то чоловік – і крикнув:
– Ото, дядьку, вовк із’їсть!
Він як схопиться – та в воду. А той каже:
– Коли б я знав, я б і не казав; я думав, що чоловік.
Вовк побіг. Коли чорт виходить і каже:
– Ну, спасибі, дядьку, що ти мене од смерті одборонив. Одбороню і я тебе. Заберуть тебе в солдати, піймають тебе людоїди, будуть годувать на сало…
Забрали його в солдати, піймали його песиголовці (тії, що людей їдять), годують на сало. Уже вгодували, уже й пучки врізали – хотіли різать. Він і здумав про того. Коли той уночі й біжить. Там замки такі здорові – лукавий як добіг, то так і одчиняються. Він прийшов до його:
– А що ти, дядьку, живеш тут?
Каже:
– Живу.
– Поведи мене, де тут гроші є.
Каже:
– Боюсь, хотя мене одсіль як Бог виніс!
Він каже:
– Постій, не кажи так, що Бог виніс. Бог тебе не нестиме, а ще я буду нести.
Він пішов, де є гроші, три мішки набрав, виніс надвір, поскладав на себе. Той парубок сів – не вгадав, коли й додому одвіз.
Привіз до ставу, та туди, де чорти живуть. Так чорт:
– Ну, котрий одвезе чоловіка додому? Я вже відки віз?
Так всі не хочуть. Один кривий каже:
– Я довезу.
Поклали на кривого гроші.
– Гляди ж, – каже чорт, – тільки замітиш свою сторону, так і кажи: «Тпру!»
Вони біжать, куражка спала – парубок каже: «Тпру!»
Дак він:
– Чого ти?
Каже:
– Куражка спала!
– Далеко, – каже, – вертаться, п’ятсот верст убігли, як сказав «тпру»…
Чорт привіз його додому, під хатою положив і гроші тії.
– Гляди ж, – каже, – живи. Ми до тебе приїдем якраз у год, довідаємось, як ти живеш.
Так він жив год. Вони в год якраз і прийшли довідаться. Походили, та й пішли, та більше вже їх не бачив той парубок.
Правда колись була, та давно, мабуть!
Про вінчальний перстень, щастя і нещастя
Була одна жінка і занедужала. Коли вмирала, дала синові свій вінчальний перстень:
– Нікому не віддай, дитино, се буде твоє щастя і нещастя.
Отець привів мачуху. Вони любилися, а дитина росла, мов билина.
Якось хлопчик грався материним подарунком, обзирав його, чудувався, як блищить. Бо перстень був золотий. Мачуха піддивилась і вночі вкрала перстень, хоч хлопчик носив його на шиї на мотузкові.
Хлопчик дуже шкодував за перснем, нудився, глядав. І якось знайшов мачушин сховок. Коли вона увиділа, що перстень знов у хлопця, зненавиділа його і прогнала з дому.
Пішов він світом. Найнявся служити до одного ґазди. Робив, як віл. Але якось ґазда увидів у нього на шиї перстень і подумав: «Се не простий слуга». І прогнав хлопця.
А йому прийшла пора йти до війська. Там увидів у нього перстень один офіцер і почав просити:
– Дай мені!
– Не можу, бо се мамин подарунок.
І той офіцер завдався так на вояка, що горе. Напастував на нього, де лише міг. Тяжко було вояку. Думає: «Не видержу». Хотів застрілитися. А далі надумав, що ліпше втекти з війська.
Переодягнувся в цивільне, глядає собі роботу. Один ґазда, коли увидів здорового хлопа, якому треба дати добре їсти, сказав:
– Ти хіба би в чорта знайшов собі службу.
Зайшов леґінь у великі звори. Сів, зажурився. Дивиться: іде панок з паличкою. Розговорилися. Леґінь поскаржився, що не може найти собі службу:
– Кажуть, що хіба в чорта міг би найнятися за слугу…
– А я той! – каже панок. – Ідеш до мене?
– Іду.
Забрав його чортяка з собою в підземне царство.
– Будеш служити у мене три роки, – каже. – Дам тобі закон. Видержиш його – добре заплачу.
Вказав чорт на три котли й каже:
– Під цей будеш підкладати одно дриво, під цей – два, а під цей три. Котли закриті – і не смієш заглянути до них.
У котлах щось пищало, просилося. Та хлопець не нарушив закон.
От відслужив він свій строк, приходить панок і звідує:
– Та чи знаєш, хто в котлах?
– Ні.
– То дивися! – відкрив чортяка котли. А там була хлопцева мачуха, той ґазда, у котрого служив, той офіцер, що над ним збиткувався. У вогонь під мачухою слуга підкладав три дривчата, під котел з ґаздою – два, а під офіцера – одно.
Дав панок мішечок золота хлопцеві й виніс його на землю. Тільки не сказав, що за час служби у підземному царстві із файного леґеня той став страховиськом. А дзеркала тоді не було. Перше дзеркало зробив Соломон, аби в нього подивилася його мати і увиділа, яка вона стара.
Іде хлопець і видить: на дорозі стоїть карета, а коло неї офіцер збиткує свого слугу.
– Не збиткуй вояка! – каже хлопець офіцеру. – То гріх.
– Та бо він шкодував коней підганяти…
Офіцер не договорив, бо увидів страховисько.
Скочив у карету, гойкнув на коней – та звідти.
– Чого офіцер так збоявся? – звідує хлопець вояка.
– Бо ти дуже страшний на лице.
Замотав хлопець голову, що лише очі видно, і так прийшов проситися в одному місті на нічліг. Заніс йому слуга їсти, та як увидів страховисько, все йому з рук випало. Забіг ґазда і кричить:
– Забирайся геть! Мені не треба такого невмілого слуги!
– Чоловіче, слуга не винен! То його настрашив мій вид, – каже хлопець. – Проганяти слугу серед зими – великий гріх. А за весь побитий посуд я заплачу, – і вийняв золотий.
Наївся, переночував і йде далі. Чує – бубнують: «Хто оплатить царські довги, тому цар дасть півцарства і свою доньку за жону». Подумав хлопець: «Може, тут моє щастя?». Прийшов до царя, висипав мішечок золота.
– Чи досить?
– Досить.
А цар мав трьох доньок. Закликав старшу.
– Не піду я за сяке страховисько! – відмовилася вона.
Закликав другу, і та відмовилася. Мачуха, бо цар був жонатий другий раз, почала кричати:
– Не смій так чинити – вітцьове слово ламати!
А хлопець каже мачусі:
– Не збиткуйте сироту, бо то великий гріх.
Закликали меншу. А та була така файна, як сонце. Подивилась на страховисько й каже:
– Піду за нього не зі своєї, а з вашої, няньку, волі, аби ви не втратили свою славу і державу.
Посвадьбували. Надів хлопець свій перстень на палець царівні, вона свій наділа йому. Поцілувалися – і став він знову файним леґенем. І жили довго у щасті та здоров’ї.