– Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова, може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди ті такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:
– Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як її не лікують, нічого не подіють: тільки я б її вилікував.
– Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
– Отже, скажіть королю.
Вони сказали королю. Король вийшов до нього та й каже:
– Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв настругав глухого угла, підкурив її – і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перш.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати! Король на радощах і каже цьому чоловікові:
– За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місці став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві? Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
– З якого ти королівства?
– З такого-то.
– Із якого города?
– З такого-то.
– Як прозиваєшся?
– Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж – той, що безвісти пропав.
– Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король – правда кривду переважила!
– Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все-все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
– Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:
– Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося – де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.
Про царенка Івана і чортову дочку
Були собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і Бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина, – не дає Бог.
От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли його коні в болоті. Вже він і так, і сяк з ними тягався – нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:
– А чи даси, – каже, – що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.
– Що ж, – каже цар, – в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?
– Ні, – каже, – не жінка. Я жінку не хочу!
– Так, може, хату тобі подарувать?
– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, – каже, – його не знаєш, що воно в тебе є.
– Ну, – каже цар, – коли і я не знаю його – бери.
– Та ще, – каже чорт, – мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.
– Та, добре вже, добре – чом!
А того не знає, що Бог йому сина дав.
– Так запиши ж, – каже чорт, – своєю кров’ю, що ти мені даєш.
– Як же я, – каже цар, – запишу тобі?
– А от як! – каже. – Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!
От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…
– Їдь же, – каже, – тепер додому!
Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:
– Сину мій, – каже, – орле мій, не мій же тепер ти!
– Чом же він не твій син? – питає цариця. – Хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!
– Ні, не мій він і не твій, – каже цар. – Я вже його чортові віддав і записав.
От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:
– Я ще, – каже, – буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.
– Ні, – каже цар, – не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.
От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.
А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.
І каже тоді своєму батькові цареві:
– Поставте, – каже, – мені хату особливе[32]. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, – каже, – і сам знаю, що я не ваш.
Цар і цариця плачуть:
– Боже наш, – кажуть, – Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.
– Ні, – каже, аж розсердився, – коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!
Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував – усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.
Прийдуть іноді ті, плачучи:
– Ти б, – кажуть, – хоч би коли-небудь до нас навідався.
– Ні, – каже, – заразом, – каже, – прийду!
От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…
Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.
– А де ти, – каже, – свого сина дів? Віддай, що подарував!
І стріху йому дере.
– Та одчепись, – каже, – чорте, у мене нема сина!
Чорт розсердився, налітає і хату валяє:
– Віддай, – кричить, – що подарував!
А до сина не йде.
От цар бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина і гірко плаче:
– Іди вже, – каже, – сину, бо чорт і хату мені валя.
– Добре, – каже син, – піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.
І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.
– А що ж, – каже, – чи буде він іти, чи ні?
– Куди ж йому іти? – питає цар і гірко плаче. – Він сам, – каже, – прийде.
– А просто в пекло нехай іде, – каже чорт.
От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.
– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – питає цариця, вбивається.
– Не питайте. – Тільки і сказав.
– Краще б, – каже та, – було мені тебе закопати!
От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.
– Добридень вам, – каже, – бабуню!
– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?
– А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!
– Ні, сину, то не в лиху годину.
– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.
– Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, – каже, – сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ рокитника над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.
– Послухаю, – каже, – бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!
– От ти візьмеш, – каже дальше та бабуся, – та і сядеш під тим кущем і сидітимеш, поки що не прилетить. Там, – каже, – прилетять попереду дві дівиці купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побачиш, що вона тобі буде казати та тобі радити! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже, – то, може, вона тебе визволить.