– Добре, бабусю, – каже той, – усе зроблю, як кажете. – І прощається з нею.
От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ рокитника над водою, як бабуся казала.
– Це ж він, – каже, – той кущ, що вона казала. Це ж він!
І взяв і сів та й сидить.
Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:
– Ходімо, – кажуть, – сестро, разом!
– Не з вами, – каже, – прийшла, не з вами і піду!
От ті взяли та й полетіли собі, а той і думає: «Коли б же мені вкрасти оту одежу і ті крильця». (А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.) А далі і думає: «Що б то я і за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась та, взяв та й вкрав, та й сидить мовчки.
Викупалась і вона, вилазить з води. Коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.
А далі й говорить:
– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька. Як не дуже старий будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!
– Я, – каже, – взяв!
– Та кинь же! – каже.
– А ти ж мені слово справдиш?
– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?
– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він. (Сподобалась, бо дуже гарна була).
– Ну, будь же мені за чоловіка.
І він кинув її одежу, а крильця собі залишив.
– Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?
– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він. – Ти хочеш мене обдурити.
– Ні, я тебе не обдурю!
– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи обдуриш, чи ні, а тоді і крильця віддам.
От вона вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:
– Куди ж ти, – каже, – ідеш?
– Та іду! Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого.
– Та може-таки, – питає, – знаєш куди?
– Та так і так. До чорта, – каже, – іду в пекло.
– О, – каже, – знаю ж, до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.
– Та порадь же мені, куди мені іти.
– Добре, дай же мені попереду крильця!
Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.
– Ні, – каже, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді віддам.
Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:
– Слухай же, – каже, – тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька урятуєшся. А не будеш слухатись, то нічого не поможе, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька, – каже, – три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.
І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.
– А мені, – каже, – дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.
Він віддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.
Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи недовго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.
А вона вже його і вигляда.
– Ну, – каже, – добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки, – каже, – підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.
От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.
– Здоров, – каже, – був!
– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив?
І, побачивши, що той з правого боку заходить:
– Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш то діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!
Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись. «Як же, – думає, – мені за одну ніч та таку криницю зробить!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:
– Іване, – каже, – серце моє кохане! (Іваном його звали). – Чом ти такий смутний, невеселий?
– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!
– Яку ж він тобі роботу загадав?
– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і завтра вранці води приніс умитися.
– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень, – каже, – та спи. Усе добре буде.
– І все, – каже, – не буде мені спатися, бо знаю, це не зробиться.
– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.
От він і ліг тоді спать, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм цю загадку:
– Глядіть же, – каже, – мені, щоб отут серед двору криницю за цю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, якої й на світі немає! І щоб вранці принесли мені умиться!
– Добре-добре, – кажуть чорти.
І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.
– От добре, – каже, взяла у них воду. – Прийдете, – каже, – до мене ввечері.
А до його:
– Іване, – каже, – серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.
– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.
– Та от, – каже, – і водиця і ще поперед батька вмиєшся.
Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.
Аж і той батько виглянув у кватирку.
– Іди вже, Іване, серце моє кохане, – каже жінка, побачивши батька, – неси воду – батько встав.
Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.
Прийшов Іван до батька.
– Добридень, – каже, – вам!
– А що, чи справився?
– Авжеж, справився. От і вода.
– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.
Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:
– Іване, – каже, – серце моє кохане, а що батько казав?
– А що ж казав? Отак і отак казав…
– Ну, добре ж, – каже, – лягай, а увечері знову підеш.
І як стало вечоріть – «іди!» – каже. Пішов знову Іван. Прийшов.
– Здорові, – каже, – були.
А той:
– Здоров, здоров, – каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.
Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через нього йшов.
– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!
Наказав, аж зажурив того Івана.
– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.
– Іване, – каже, – серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?
– Як же, – каже, – мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!
– Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.
– Глядіть же, – каже, – щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!
– Добре! – кажуть.