– Глядіть же мені!
І пішла у хату.
А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.
– Іване, серце моє кохане, вставай, – каже, – та булку неси!
– Та чи вже ж вона є? – питає той.
– Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…
Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – думає.
І пішов до батька з булкою.
– А що, – каже, – а чом ти так довго не приходив?
– Якже, – каже, – скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.
– Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?
– Авжеж зробив! От і вона.
«Ну, – думає чорт, – і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.
– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!
А велить прийти на другий день увечері.
– Добре, – каже Іван, – прийду.
«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»
– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?
– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.
– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.
– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.
(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)
Так вони порадились і втекли.
А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.
– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?
А слина йому:
– Зараз! – каже.
Той підождав, може, до півночі, знову гукає.
– Зараз! – знову йому слина.
І так його поповодила, аж розсердився.
– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!
– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.
«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»
– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!
От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.
– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?
– А хто його знає, – каже, – що робить!
– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.
От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.
От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.
– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?
А той і обзивається, а до їх не оглядається:
– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.
– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!
От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:
– А нікого ж, – питає, – не бачили?
– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.
– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.
От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.
– Мабуть же, то вони! – кажуть.
І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.
– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?
– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.
От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.
Коли вони і прибігають.
– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?
– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.
– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!
І вернулись.
А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.
– А що ж, – питає, – догнали?
– Ні, – кажуть, – не догнали.
– А нікого ж не бачили?
– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.
– А не питали ж у його? – каже батько.
– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.
– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.
– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.
І побігли.
Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:
– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?
– А що нам робить, хто його знає що!
– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом[33]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!
І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»
От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.
Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:
– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.
От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.
– Ти, – кажуть, – гордий став!
А менша, дядькова, сестра:
– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?
Так він неначе того і не чує.
От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…
Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.
От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).
– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.
– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…
Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)
Сталося весілля.
А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!
Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!
І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.
Пішла, коли і стрічається з дівчатами.
– А що тут, – питає, – дівчата, чути?
– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.