– Жениться, весілля?
– Еге!
– А де ж вони живуть, ті ваші царі?
– А отам, – кажуть, – і там…
– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.
І хутенько туди.
Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?
– Чом не можна? – кажуть. – Можна.
От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:
– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?
– Знаю, – каже голуб.
– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?
– Знаю!
– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?
І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…
– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!
Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.
Про чоловіка, що мав злу жінку
Кохалися хлопець і дівчина. Поки побралися, пройшло чотири роки. А як уже стали жити разом, то народилося у них двоє дітей.
Спочатку все йшло добре, а потім жінка дуже зненавиділа чоловіка. Що б не робив – не міг їй ніколи догодити.
Не раз уже казав:
– Жінко, спам’ятайся!
Але як щось укусить жінку, то рахуй, що пропало. Одного разу каже вона йому:
– Їдь у ліс і привези дров.
Поїхав він і шукає сухих дров, аби жінка не сварилася. Так він ішов, ішов і надибав глибочезну яму, що дна її не видно. Постояв над нею і подумав:
– Як я тобі не вгоджу дровами, то будеш у цій ямі.
Набрав повну фіру дров і привозить додому, а жінка відразу в сварку.
– Жінко, май розум, – умовляє чоловік. – Якщо ці дрова погані, то завтра поїдеш зі мною, нарубаю, яких сама захочеш.
На другий день обійшли худобу, нагодували дітей, впрягли коней, і обоє їдуть за дровами. Приїхали до лісу. Жінка скочила з воза і бігає, дров шукає. А він пішов до тієї ями, став, подумав, а через якийсь час кличе жінку:
– Ходи-но сюди, щось покажу!
Прийшла жінка, стала над ямою і дивиться. Він її ззаду штовхнув, і жінка тільки зойкнути встигла, як полетіла вниз.
Набрав дров будь-яких і приїжджає додому. Тут корови ревуть, а діти плачуть:
– Тату, де мама?
– Не плачте, діточки. Вона ще гриби збирає. Прийде.
Скидав дрова, випряг коней і приходить до хати. Та діти далі плачуть. Переночували – вранці знову плачуть.
– Біда, – думає собі. – Погано я зробив.
Нагодував корів, зварив дітям їсти, а сам зібрав де які були вужиська, ланцюги, шнурки і їде по жінку. Приїхав у ліс, на те місце, зв’язав усе докупи, на кінець камінь прив’язав і опускає в яму. Закоротке. Зняв із коней віжки. Мало. Накрутив віжок із сіна та берези, знову опустив – чує, вчепилася жінка. Тягне він, тягне догори, а то чорт. Опускає чоловік його назад, а чорт кричить:
– Тягни, золотий чоловіче, я тебе нагороджу за це. Одну ніч із бабою переночував і посивів наполовину.
Змилосердився чоловік, витяг чорта.
– Я піду до царя, – каже чорт, – буду мучити його доньку. Ніякі лікарі не зможуть вилікувати її. Цар тоді шукатиме народних знахарів, і прийдуть царські посланці аж у твоє село. Скажи їм, що знаєш таке зілля, яке її вилікує. Як привезуть тебе до царського палацу, то скажи, аби залишили з нею наодинці. Ввійдеш і скажеш: «Ти, чорний, тут?» Я скажу: «Тут». Скажи: «Виходь, бо я прийшов». Я тоді крізь вікно вискочу, а царівна одужає. Але запам’ятай, двічі не смієш користуватися цим способом.
Приїхав чоловік додому. Діти вже не плачуть – потроху забувають маму. Так пройшло три дні. На четвертий день скликають усіх людей до управи – царські посланці приїхали народних знахарів шукати.
Взяв ґазда в торбу жменю зілля і пішов до управи. Поліція бігає, народ сходиться. Як усіх зігнали, питають:
– Хто може вилікувати царську дочку?!
Ніхто не зголошується – мовчать.
А чоловік той стоїть ззаду і каже:
– Я знаю таке зілля, що її вилікує!
Залишив чоловік дітей під війтову опіку, а сам із поліцією їде до царського палацу.
Приїхали туди, зварив чоловік якесь зілля, заходить до хворої і питає:
– Ти, чорний, тут?
– Тут.
– Виходь, бо я прийшов.
Чорт утік, а царівна прийшла до пам’яті й почала ходити.
Цар дуже зрадів, що простий хлоп так швидко її вилікував.
Тоді цар каже:
– За це даю тобі фільварок і грошей, аби тобі добре жилося.
Приїхав чоловік додому і разом із дітьми перейшов жити у фільварок. Гроші має, то й дітей послав у школу.
Прожив він рік, а на другий знову приїжджають посланці від царя і кажуть:
– Треба їхати у другий край, бо іншого царя жінка хворіє на таку хворобу, як колись хворіла дочка нашого царя.
Перелякався ґазда, бо чорт йому заборонив удруге таким способом лікувати:
– Не поїду! – відповідає.
– Як не поїдеш, то цар смертю тебе покарає.
Бере чоловік знову жменю якогось зілля і їде.
Приїхав, зварив зілля.
Заходить він до хворої і питає:
– Ти, чорний, тут?
– Тут. А чого ти прийшов?
– Прийшов, бо та жінка, з якою ти спав у ямі, вже під дверима, за тобою прийшла.
Чорт вискочив з голови і каже:
– Роби собі тут, що знаєш, а я тікаю.
Цей цар ще нагородив чоловіка, і став ґазда жити і поживати. Як не вмер, то досі живе.
Про чорта і багацьку торбу
Жили колись на світі багач зі багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандебуркою[34]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.
Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть. Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.
«Що ж робити?» – бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.
«Я передам його чортові, – сказав сам до себе. – Це буде хабар – най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»
Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.
Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:
– Це тобі, чорте!
Загриміло, а наймит тим часом проговорив:
– Тобі, дідьку, торба, а мені – золото!
Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:
– На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.
Знову загриміло, і знову наймит сказав:
– Не руш, чорте! Торба твоя, а золото – моє!
Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:
– Бери собі, чорте! Колись порахуємось.
Загриміло, а наймит закричав:
– Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото – моє!
Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.
Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос: