Цар не довго думав – дав замкнутися. А лікар ключ приніс до Миколи. Хлопець мав за поясом ковпак, який царівна не взяла. Натяг його на голову, став невидимим. Так проходить з ключем до царя, відмикає двері. А в царській кімнаті знімає ковпак, стає лікарем. Клепачем легко стукає по рогах царя:
– Пробую, чи витримаєте, бо ви уже старий чоловік. Слухайте, що буду говорити. Я вас вигою, та будете за дев’ять днів постити й діставати по двадцять п’ять палиць.
Цар пристає:
– Що буде, то буде! Хоча б я і вмер, аби без рогів. Усе витерплю!
Але Микола зі старого не дуже насміхався. Двічі на день давав йому чаю і дві скибки хліба. А палицю не дав ні одну. Просто лякав царя. Лише стільки покути присудив на нього, що за дев’ять днів не смів виходити з кімнати. Дев’ятої днини Микола узяв грушу, облупив її і подав цареві в рот. За якийсь час у царя почала свербіти голова. Він помацався й питає:
– Ой, чого у мене так голова свербить?
– Гояться вам роги.
За шість годин вони з голови впали.
– Ну, царю пресвітлий, заплатіть мені, бо я йду додому.
Цар жалісно зайойкав:
– Йой, пане дохторе, у мене ще цариця з рогами! Скільки будете хотіти – заплачу, зніміть і їй роги.
Дуже довелося просити Миколу, доки він пристав.
– Ідіть, приведіть царицю.
Приходять цариця з такими рогами, що ледве влазили у двері. Микола замкнув за собою двері і поклепав по рогах:
– Чи згодні діставати кожний день по двадцять п’ять палиць і дев’ять днів постити?
На піст цариця дала згоду, а палиці їй дуже не любилися. Та мусила погодитися. Тоді Микола приписав цариці тільки хліб і воду, а палиці відмінив. На дев’ятий день приходить і дає їй грушу. Цариця з’їла, і за шість годин її роги впали. Знову сказав Микола:
– Ну, платіть мені, бо я вже йду геть!
А вона заплакала:
– Не йдіть, бо в мене ще дочка з рогами.
Микола дав себе просити, аж потім сказав:
– Ну, йдіть за дочкою.
Коли царська донька відчинила двері, Микола скоро їх замкнув і каже:
– Прийшла у мої руки? Дам я тобі тепер!
Дуже злякав дівчину. І так подзвонив по рогах, аж у голові їй колисалося. Потому сказав:
– За дев’ять днів не дістанеш їсти, і кожний день тобі відрахую по двадцять і п’ять палиць. Інакше діла в нас не вийде.
І почав із палиць. Вона дуже йойкає:
– Миколо, Миколо, верну тобі пищалку і торбинку, лише не бий мене так сильно.
Та Микола нічого не чув. Як сказав – так і робив. Дев’ятої днини дав їй з’їсти грушу. За шість годин роги із голови відпали. Царівна з радості забула про всі кривди і каже Миколі:
– Поберімося ми двоє на наш вік. Бачу, що я мудра, але ти від мене у два рази мудріший. І нам було би добре.
Хлопець недовго думав і погодився. Взяв собі царівну, та й казці кінець.
Син побережника
Служив у пана один побережник. Раз лиш пішов він у ліс і заблудився. Блудив, блудив і знайшов млаку[36]. «Десь тут вода має бути», – думає. Дивиться – так і є: високий, товстий дуб, а під дубом криниця, що запала листом.
Вкляк він на коліна й вигрібає листя. Коли вода очистилася і він нахилився, аби напитися, почувся голос із-за дуба:
– Не пий!
Злякався побережник, але сказав:
– На те вона тут і є, аби пити.
А з-за дуба той же голос:
– Продай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш. Дам стільки грошей, скільки хочеш, не треба буде в пана служити ні тобі, ні твоїм дітям, ні внукам.
Подумав собі чоловік і погодився.
Рівно через дев’ятнадцять років те, що він продав, мало бути на цьому місці.
Побережник напився води, зайшов за дуба подивитися, хто з ним розмовляє, і побачив старого діда, по шию закутого в залізо – лише голову видно. Старий сказав, де гроші, побережник набрав їх, скільки хотів, та й пішов. Дід ще й дорогу показав.
Прийшов побережник додому, гроші заховав у стодолі в солому, а сам увійшов до хати, сів біля столу і думає.
Жінка його питає:
– Чого ти такий сумний?
Тоді він каже:
– Я щось нині продав, а не знаю, що.
– Як то – продав, а не знаєш, що?
– А так, продав те, що є вдома, а я не знаю.
– Ти продав у мені дитину, – злякалась жінка. – Того і того місяця я зайшла у тяготу.
Сумували обоє, плакали, але зарадити горю не могли.
Уродився у них хлопчик, гарний-прегарний. Перебув років сім і пішов до школи. Понад усіх дітей він найкраще вчився.
Як минуло йому вісімнадцять, настала пора вести до діда.
Жінка плаче, чоловік плаче, і хлопець плаче, бо батьки плачуть, але що робити? Взяв батько сина за руку і повів до того дуба. Як віддав його дідові, то так заридав із жалю, що аж земля затремтіла.
Каже дідо:
– Не плач. Я його купив не на вічно, а лише на дев’ять діб. Іди ще набери собі грошей і вдома господарюй.
А був той дідо царем і називався Лючієм.
Коли залишився сам із побережниковим сином, сказав:
– Візьми, сину, з дупла цього дуба ключі, зайди в печеру, там відкриється тобі великий палац. Відімкни його, обмини одинадцять кімнат, а дванадцята твоєю буде, в ній і живи.
Так хлопець і зробив. Увійшов у гарну-прегарну світлицю, сів на м’яке крісло й чекає, що буде. Настав і вечір, хлопець роздягся, ліг на пухове ліжко. А заснути не може. Десь коло півночі почав засинати, коли хтось увійшов до світлиці й ліг поруч. Так і не побачив – хто, бо вранці залишився сам.
Так було ще дві ночі, а тоді хлопець наважився піти до діда.
– Що скажеш, сину? І їжу маєш, і житло маєш, чого ще треба? – питає дід.
– Все є в мене, але відпустіть до тата за книжками. Я в школі вчився найкраще, бо дуже любив книжки. Сюди не взяв жодної, бо було не до них: плакав батько, плакала мати, і я плакав. Та без книжок не можу тут жити.
Подумав старий і відпустив, але наказав відразу вернутися.
Прийшов додому хлопець, зраділи батьки.
– Може, погано тобі на службі? Може, не маєш що їсти? – турбується мати.
– Я живу в такім палаці й таке їм, що вам і не снилося, – відповідає хлопець. – Лише кожної ночі хтось коло мене лягає спати, а хто – не знаю.
Дала мати синові сірники, свічку, горнець і сказала:
– Прийдеш до палацу, засвіти за дня свічку, прикрий горнцем, а як вночі хтось прийде, то зніми горнець і побачиш. Лише дідові не показуй, що несеш.
Забрав він усе, що мати дала, не забув і книжки взяти.
Недалеко від дуба заховав горнець, свічку і сірники. Дідові показав, що приніс, а йому вже й руки видко – із заліза почав вивільнятися. Навіть погортав деякі книжки.
«Диво дивне», – подумав хлопець і пішов ніби по ключі, а сам всі свої причандалля під плащ і – до палацу. Тут все зробив, як порадила мати, і став чекати.
Прийшла пізня година, і знову хтось коло нього ліг. Підняв горнець і побачив прекрасну жінку. Не знав, не думав, що тої ж миті дідо знову вліз у залізо по шию.
Приходить юнак вранці до старого, а той плаче.
– Чого ти плачеш?
І розповів йому дідо, що був він колись царем і мав три доньки. Середуща була дуже гарна, і чорт хотів її взяти за жінку. Та ні сам цар, ні цариця, ні старша сестра не хотіли такого зятя, і за це всі троє мусять терпіти страшну біду.
– Коли тебе ще не було на світі, – казав дідо, – мені приснилося, що коли тобі мине вісімнадцять років, переночуєш із моєю наймолодшою донькою дев’ять діб, і якщо не побачиш її обличчя, а вона твого, тоді вийду з цього заліза царем, як і був колись. Не допоміг ти мені, то відпускаю тебе у світ. Будеш ходити, не знаючи кінця-краю дорозі. Як надокучить бути чоловіком – станеш оленем, надокучить оленем – бігтимеш зайцем, а як не захочеш уже ходити по землі – будеш голубом. Лише запам’ятай, що двічі не будеш іти по одній дорозі.
Попрощався, бідолаха, з дідом і пішов. Як надокучить бути чоловіком, то стає оленем. Як не біжить оленем, то скаче зайцем. А коли вже не може йти, то летить голубом.