– Тютюн є?
– Є.
– Огонь є?
– От рай, так рай.
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
– Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
– Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає – облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
– Ах, у поход, у поход!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
– Бабусю, чуєш? Ти це куди?
– До Бога, служивий.
– За чим?
– Та спитати, що мені на землі робити.
– Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить перед Бога.
– Прийшла, – каже, – Боже, смерть, питає, що їй на землі робити.
– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
– Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде, питається:
– Пожди тут, я піду спитаю, – каже солдат.
Приходить до Бога.
– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.
– Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
– Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
– Спасибі, служивий. – Та й пішла.
Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!
– Спитай, служивий, що мені ще робити?
Він пішов.
– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.
– Хай, – каже Бог, – мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
– Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла – то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
– Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
– Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
– А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
Солдат-лікар
Одного разу захворіла царева дочка: тане, сохне день від дня, слівця вимовити не може.
Покликав цар заморських лікарів. Наїхали лікарі з усіх кінців, навезли три вози ліків. Та не допомогли царівні ні заморські лікарі, ні їхні ліки.
Тоді дідок-водовоз, який возив на царську кухню воду з річки, порадив цареві:
– Треба солдатів попитати, вони люди бувалі, може, хтось із них візьметься вилікувати твою дочку.
Зібрав цар на майдані усе військо і питає:
– Гей, солдати, хто з вас візьметься вилікувати мою дочку? Хто вилікує, того добре нагороджу.
Виступив з рядів один солдат та й каже:
– Ваша царська величність, дозвольте я спробую.
– А чи зумієш? – питає цар.
– Зумію чи ні – не знаю, а спробувати треба, не пропадати ж дівці, – каже солдат.
Повели солдата у палац. Поглянув він на царівну і відразу зрозумів, що хвороба її не проста, що тут без нечистої сили не обійшлось.
– Щоб вилікувати твою дочку, – каже солдат цареві, – треба мені десять карбованців грошей.
– І ста карбованців не шкода, тільки вилікуй, – відповідає цар і наказав видати з казни десять карбованців.
Узяв солдат гроші, пішов на базар, купив кишеню горіхів, тоді зайшов до найкращого у місті коваля.
– Змайструй мені, – каже солдат ковалеві, – залізного чоловіка з пружиною, щоб він міг рухати руками. А ще відлий півсотні чавунних горіхів.
Викував йому коваль залізного чоловіка, вилив півсотні чавунних горіхів. Насипав солдат в одну кишеню простих горіхів, в іншу – чавунних, поклав залізного чоловіка на воза і привіз у царський палац.
Залізного чоловіка він поставив у кімнаті, через яку був прохід до хворої царівни, а сам завалився на ліжку, лежить і горіхи лускає.
Наступила ніч. Раптом чує: хтось стукає у двері.
Солдат питає:
– Хто там?
Голос з-за дверей відповідає:
– Гості прийшли.
– Гостям завжди радий, – сказав солдат і відчинив двері.
Зайшов до кімнати чорт, рогатий, з хвостом. Цей чорт кожної ночі царівну лякав, від такого страху царівна й занемогла.
– Ти, солдате, чого сюди прийшов? – питає чорт.
– А ти сам чого прийшов? – закричав солдат. – Що тобі тут треба? Ось я тобі покажу!
Засукав рукава солдат.
Сторопів чорт і каже:
– Тихіше, тихіше, солдате.
– Не можу тихіше! – кричить солдат. – Коли я сердитий, мені до всього байдуже, та я й сам не знаю, що я зараз з тобою зроблю!
Зовсім злякався чорт.
– Ну, заспокойся, заспокойся! – просить солдата.
– Не можу заспокоїтися, – відповідає солдат. – Давай у шашки зіграємо, тоді, може, заспокоюсь.
Домовились грати так: хто програє – тому щигля в лоба.
Почали гру. Солдат грає, а сам дістає з кишені по горішку і гризе.
– Дай, солдате, й мені горіхів погризти, – просить чорт.
– Погризи, – каже солдат і відсипав чорту пригорщу чавунних горіхів. Поклав чорт чавунний горішок до рота, а розгризти не може.
А солдат знай собі лускає та над чортом підсміюється:
– Ох ти, здумав зі мною в шашки грати, а сам горіха не розгризеш!
Грали, грали, нарешті солдат виграв.
– Ну, тепер тримайся! – каже солдат чортові. – Розіб’ю тобі лоба. – Засукав солдат рукави. Затремтів чорт – згадав, як солдат з горіхами справився, – та й просить:
– Солдатику, ти обережніше, легенько.
– Не можу легенько. Дуже вже я розійшовся.
– Ну, хоч трішечки легше.
– І трішечки не можу. Ось мій кривий брат, котрий у кутку стоїть, той може легше вдарити. Хіба його попросити?
– Будь ласкавий, солдатику, хай твій брат щигля дає, – просить чорт.
Підвів солдат чорта до залізного чоловіка, натиснув пружину.
Стукнув залізний чоловік своїм залізним кулаком чорта по лобі – перелетів чорт через усю кімнату, вискочив за двері і втік.
Прибіг чорт додому та й скаржиться:
– Пішов я сьогодні у царський палац царівну лякати, а там солдат! Та такий злий, ледве я утік від нього живим.
Тоді найстарший чорт – криві роги – наказує молодим:
– Завтра підете у царський палац втрьох.
Наступної ночі з’явилось у царський палац троє чортів.
– Що ти тут робиш, солдате? – питають.
– А вам чого тут треба? – закричав на них солдат. – Зараз я вам покажу!
– Та тихіше, тихіше! – заспокоюють його чорти.
– Не можу тихіше, – відповідає солдат, – якщо хочете, щоб я заспокоївся, давайте грати в шашки.
Почали чорти грати із солдатом. Знову домовились грати на щиглі.
Солдат грає та горіхи гризе, а чорти на нього очима лупають. Завидки їх узяли, просять солдата:
– Дай нам горіхів!
– Нате, – каже солдат, – гризіть! – І відсипав кожному по повній жмені чавунних горіхів.
Солдат один за одним горіхи лускає, а чорти й одного розгризти не можуть.
Грали-грали, і солдат виграв.
– Ну, підставляйте лоби! – каже солдат.
Чорти полякалися, а вчорашній битий чорт підскакує:
– Просіть, щоб сам не бив, а брата заставив.
– Солдате, будь ласкав, не бий сам, застав брата щиглі давати! – просять чорти.