– Добре, хай буде по-вашому.
Підвів він чортів до залізного чоловіка, натиснув пружину. Вдарив залізний чоловік залізним кулаком одного, другого, третього, чорти повалились, а як опам’яталися трохи, давай бігти не оглядаючись!
Повернулися вони додому, розповіли старому чортові усе, як було, тоді чорт і каже:
– Завтра усі разом підемо.
Настала третя ніч, знову з’явилися гості у царські покої. Попереду старший чорт – криві роги, за ним усі інші товпляться.
– Що ти тут робиш, солдате? – питає старший чорт. – Як ти посмів моїх молодших братів бити?
– Я й тебе зараз виб’ю! – закричав солдат.
– Тихіше, тихіше! – каже старший чорт.
– Я тихіше не можу, – відповідає солдат. – Якщо хочеш, аби я заспокоївся, давай в шашки грати.
Домовились грати на три щиглі.
Солдат грає та горіхи гризе, а чортам знову дав чавунних горіхів і старому також дав. Поклав старий чорт чавунний горішок в рота, та не розгриз, тільки зуба зламав.
– Ох ти, – каже солдат, – горіха розкусити не можеш, а ще зі мною грати сів.
Грали-грали, і солдат обіграв старого чорта.
Обіграв і давай чортів лякати:
– От зараз я вам лоби порозбиваю!
Старший чорт злякався і просить:
– Бий, солдате, тихіше!
– Не можу, – відповідає солдат.
Побиті чорти підштовхують старшого:
– Проси, щоб він заставив давати щиглі свого брата.
– Солдате, не бий сам, – просить старший чорт, – застав брата щиглі давати!
Погодився солдат.
Вдарив залізний чоловік своїм залізним кулаком старшого чорта по лобі перший раз – у чорта ріг зламався; за другим щиглем – чорт на ногах не втримався, а за третім вилетів за двері і побіг без оглядки. А за ним побігла й решта чортів.
Зачинив солдат за ними двері, ліг і заснув.
Вранці приходить цар.
– Як справи, солдате?
– Нічого, спасибі.
Прийшов цар до дочки, та вже зовсім від страху опам’яталася і говорити почала.
Дав цар солдатові двадцять п’ять карбованців і каже:
– За таку твою послугу відпускаю я тебе із служби, гуляй, солдате, скільки хочеш…
Торба з цісарем
Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму казарми.
Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно – сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.
Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:
– Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.
Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.
Іван дістав із кишені крейцара[37] і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:
– Хто в біді дає, той два рази дає…
Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.
Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший – навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:
– Від доброго чоловіка і крейцар – маєток…
Іван пішов далі.
Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:
– Дайте, не минайте…
Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові.
Дід йому сказав:
– Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?
Жовнір подумав і відповідає:
– Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби поклав у дорозі кавалок хліба.
– Най буде так, – погодився старий. – Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.
Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба – файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все ніби прояснилося.
Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:
– Чого не поділили?
– Та, гляди, межу переорав. У мене купа дітей…
– Ні, то він, переорав. У мене теж купа дітей!
Схопили один одного і лупцюють далі.
Іван розсердився.
– Ану, лайдаки, фіть до торби!
Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі.
Мужики почали проситися:
– Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.
Жовнір висипав їх з торби.
– У вашому селі є дідич? – спитав.
– Є, бодай на нього сонце не дивилося!
– Він багатий?
– Го-го, всі оці лани йому належать.
– Ведіть мене до нього.
Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:
– Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.
Пан визвірився на Івана.
– Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.
– А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!
Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:
– Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.
– Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.
Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.
– Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.
Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.
Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:
– Ану, фіть до торби!
Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.
– Годуйте своїх дітей, – сказав селянинові й помандрував далі.
Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.
Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:
– Фіть до торби!
Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.
– Фіть до торби! – крикнув.
Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.
Ходить по місту, прив’язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір’ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як палички, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.
Жовнір спитав:
– Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?
– Мачуха.
– Чому така худа?
– Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.
Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня[38], ґаздиня.
– Чому дівчинці хліба не даєте?
Мачуха відповіла:
– Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.
– Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?
– Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.
Жовнір дуже розсердився.
– Дивись, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.
Мачуха зарепетувала:
– Чого причепився, як п’яний до плота? Іди на зламану голову, бо… – І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя.
Але той встиг крикнути:
– Ану, фіть до торби!
Як оком кліпнути, мачуха – шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.