Переночував ксьондз у дяка, а вранці удвох пішли на полонину. Дивляться – Іван собі пасе овець, поспівує.
– Сховаймося, отче, в кущі, – каже дяк.
– Е ні. Я вже вчора був у кущах, то ви бачили, яким я до вас прийшов. Шукаймо десь поляну, бо доведеться нам танцювати.
Знайшли рівне місце, посідали там і чекають. Нарешті наймит заграв. Вівці усі – в танець, і піп з дяком так ріжуть, що аж порох знявся. Дяк ще музику першу підхвалював, а далі вже й говорити перестав. Танцювали, поки не стемніло. Лише коли Іван почав овець в кошару заганяти, змогли припочити. Але треба йти додому. А так темно, що за крок нічого не видно. Довго блукали, доки дісталися до якогось незнайомого села. А коли вже потрапили додому, ксьондз був такий змучений, що зарікся ходити на полонину.
Від ксьондза ні чутки, ні платні, і Йван думає: «Доки я маю пасти ксьондзові вівці та й за що? Він сюди не приходить, їсти ніхто не виносить, ні вивозить». Покинув овець, та йде додому.
Лише прийшов до села, а на нього чекають – пора до війська йти.
Служив скільки – не служив, а пройшов рекрутську школу, вже рахується старшим солдатом. А цар тоді по черзі викликав солдатів у столицю колисати стару царицю. Було їй уже сто п’ятдесят літ, і спала вона в колисці. А був такий царський наказ: якщо цариця заплаче, солдатові голова з плечей. А що цариця була дуже плаксива, то багато солдатів цар відправив на той світ.
Прийшла Іванова черга колисати царицю. А він ніколи не розлучався з тією сопілкою, що йому дідуньо подарував.
Лише став він на пост – цариця кривить губи, хоче плакати. Витяг він свою сопілку і заграв. Як затанцювала цариця – аж колиска скрипить. Грав доти, доки стара не натанцювалася так, що спала цілу добу. Вже й зміняти його прийшли, а вона спала.
Але коли прокинулася цариця, почала вимагати, щоб прислали вчорашнього солдата. Дають їй їсти, пити, колишуть, а вона кричить, що хоче вчорашнього бачити.
Прикликав цар Івана і питає:
– Що ти моїй матері таке дав? Вона спала добу, а сьогодні не хоче ні пити, ні їсти, лише тебе хоче бачити.
– Нічого їй не давав, колисав та на сопілці грав, – відповідає Іван.
Каже цар:
– Ти вмієш добре колисати, то послужи, поки вона буде жити, а за це дам тобі півдержави.
Згодився Іван. Як почав старій пригравати, стара так станцювалася, що прожила місяць і вмерла.
Поховали стару, і цар дав Іванові півдержави. Іде він до свого батька, і дорогою його захопила ніч. Побачив попереду вогник. Під’їхав ближче – хата якась.
Зрадів Іван і хоче попроситися на ніч. Зайшов, а в хаті лише молода жінка сидить і два великі пси до лави припнуті.
Проситься Іван на ніч, а жінка й каже:
– Ночуй, але боюся, що й тебе припну, як цих псів.
Несе вона ланцюг, а Йван як вийняв сопілку, як заграв, то так танцювала жінка, що хата й земля навколо дрижали. Коли натанцювалась до того, що впала й не ворушилась, почав Іван вечеряти.
– Припнеш мене, – відповідає Іван, – але наперед я хочу повечеряти. – Виймає паляницю, а жінка як подивилася на той хліб, то й скрикнула:
– Ти дістав цю паляницю за те, що вбив мого брата!
Виймає він пістоля і каже:
– Вбив я твого брата і зараз тебе, чортице, уб’ю!
– Не вбивай мене. Я поспускаю цих двох псів, то брати твої, – заблагала чортиця.
Познімала вона з них ланцюги, і стали вони людьми. Підбігли до Івана, обнімають, цілують.
Розповіли брати, як чортиця пустила їх переночувати, прип’яла і поробила псами, і не хоче Іван живою чортицю на світі лишати. Хоче її вбити. А вона побачила, що кулі в Івана немає, та й сміється:
– Не вб’єш, бо не маєш чим.
– Моя куля – оцей хліб, – каже Іван. – Заряджу ним пістоля – і смерть тобі!
Знову проситься чортиця, та Йван і слухати не хоче.
– Досить, що вже стільки літ брати мої мучилися! – Зарядив пістоля, вистрілив, – і з чортиці лише дьоготь зробився.
Прийшли всі три брати додому. Тато і мати вже старенькі, що ледве-ледве впізнали їх. Зрадів батько:
– Довго блукали ви по світу, сини мої дорогі, а я на старість мусив милостині просити.
Каже Іван:
– Тату, я також бідував, а тепер забираю всіх, бо маю пів царського маєтку, і будемо в добрі-гаразді жити.
Хитрий хлопець
Жив собі хлопець. Він згодився панові служити доти, доки той не прожене його. Та скупий пан не відпускав хлопця і не проганяв.
– Тоді тебе відпущу, – сказав, – якщо виженеш чортів із болота або принесеш торбинку золота.
Подумав хлопець, що золота не дістане ніде, а чортів, може, як-небудь вижене. Пішов у болото і сів там, грається.
Аж прибігає чорт до нього і питає, що він думає робити в болоті.
– Е-е, – говорить хлопець, – думаю монастир будувати.
Чорт злякався і побіг до старшого чорта із скаргою. Старший говорить до чорта:
– Якщо ти хлопця побореш, то виженеш з болота, а коли він тебе, то буде будувати монастир.
Приходить чорт до хлопця, а той стовпи мурує.
Чорт і говорить:
– Давай боротися. Якщо ти мене побореш, то будеш робити, а якщо я тебе – то вижену з болота.
– Е-е, – говорить хлопець, – ходи спочатку з дідом моїм поборися, а потім зі мною.
Хлопець узяв чорта за руку і водить по лісі. Наткнулись на ведмедя.
– От дивися, – каже хлопець, – мій дід мохом поріс, а спробуй його побороти!
Чорт накинувся бороти ведмедя, а той спросоння як гахне, то чорт аж у свого старшого опинився та говорить, що коли діда не міг побороти, то того і зовсім не зможе. Тоді старший чорт посилає чорта з булавою: хто вище підкине. Як хлопець вище, то буде робити, як чорт – то приженуть хлопця з болота.
Чорт як підкинув булаву угору, то вона годину летіла, а як упала, то вгрузла в землю. Тоді хлопець взяв за кінець булаву, то в нього аж в очах почорніло, бо вона була дуже тяжка. Тоді він почав дивитися в небо. А чорт питає його:
– Чого ти так довго туди дивишся?
– А дивлюся, щоб хмара підійшла, а тоді як шпурну булаву, то будеш тільки й бачити!
Чорт за булаву – та й утік до старшого.
– Добре, що не дав закинути, а то були б ми пропали без булави.
Тоді старший чорт посилає рогатого чорта, що вміє кріпко свистати.
– Йди, – каже, – як ти дужче свиснеш, то виженеш його з болота, а як він – то останеться робити.
Приходить рогатий до хлопця, а той стовпи вже поставив. То чорт питає, що він буде робити.
– Та, – каже, – буду вже верха зводити.
От чорт і говорить:
– Давай, хто дужче свисне: як ти, то будеш робити, а як я, тоді тебе виженем.
Тоді як впер чорт десять пальців у рот, як свиснув, то на дереві листя облетіло. А хлопець говорить:
– А як я свисну, то геть гілля обломиться, тільки заплющ очі.
Коли чорт заплющив очі, хлопець вийняв нагайку і як свиснув по очах, то рогатий опинився аж у старшого чорта.
Тоді старший питає:
– Як там?
Чорт говорить, що він уже стовпи ліпить:
– Як я свиснув, то листя облетіло, а як він свиснув, то були б очі в мене повилазили.
Бачить старший, що нема рятунку, приходить до хлопця сам.
– Здоров, майстер! Ти моїх послів переміг, і я прийшов з проханням. Скільки ти хочеш грошей, щоб перестати ліпити цей монастир?
Хлопець говорить:
– Небагато, оцей капелюх золота.
– Я принесу більше, ніж капелюх.
Хлопець здогадався, в чому справа, взяв і продовбав ямку, встромив туди капелюх, в якому зробив дірку.
Приносить чорт золота торбинку. Як всипав, то бачить, що нема того золота й на дні. Приносить другий раз уже дві торбинки і всипає в капелюх. Насипав повного капелюха.
Хлопець те золото взяв у мішок та й пішов до скупого пана на розрахунок. Розійшовся з паном і більше в панів не служив.
Царівна Оленка й красуня полонянка