У давні-предавні часи один великий цар узяв собі за жінку рабиню. У них народилося двоє діточок: хлопчик Іванко й дівчинка Оленка. Діти повдавалися у матір. У Оленки в золотому волоссі сяяв місяць, а в Іванкових чорних кучерях – сонце.
Минули роки, і виросли діти. Треба було їх одружувати. Цар хотів, аби в його невістки також сяяв на голові місяць, і розіслав своїх гінців у всі кінці світу – знайти таку дівчину. Гінці довго блукали по різних краях, але повернулися без доброї новини.
Тоді цар покликав наймудріших старців і спитав поради.
– О світлий володарю! – сказав мудрець, що мав найдовшу бороду. – За давнини був такий закон, що сестра могла виходити заміж за рідного брата. Одружи сина з донькою – і спокій голові.
Цар погодився.
А бідна Оленка просто собі місця не знаходила. Та що, коли в неділю – весілля!
Тоді вона замкнулася і заголосила:
Дзвони сумно задзвонили, ляльки жалібно заспівали, земля розступилася, і Оленка увійшла в неї до колін. Дівчина заголосила ще раз:
І другий раз сумно задзвонили дзвони, жалібно заспівали ляльки, а Оленка увійшла до пояса в землю. Ще ревніше заплакала дівчина:
І вона пропала під землею. Там пішла дорогою, яка вела до чорного лісу. Дерева стогнали ста голосами, сови скиглили, лисиці брехали. Страшно стало дівчині. Раптом вона натрапила на похмурий замок, що височів серед густих дерев. Хотіла постукати, але двері самі отворилися, й назустріч вийшла дівчина – така схожа на неї, як викапана! У золотім волоссі сяяв срібний місяць.
– Добре, що ти прийшла, бо я сама дуже тут знудилася, – сказала незнайома.
– Я прийшла по тебе, – промовила Оленка. – Ти поклади руку на моє плече, і підемо туди, де сяють зірки, де грають хвилі синьої ріки.
Незнайома й думати про таке боялася. Вона розповіла:
– Мене стереже вдень і вночі кіт, який має дванадцять голів, дванадцять ротів і двадцять чотири сталевих очиська. Я мушу жити тут самітно доти, поки не дам згоду віддатися за змія.
– Та нас тепер двоє… Ми з тобою перехитримо злого кота-потвору, – потішала Оленка.
Щоб не втрачати часу, вони принесли глини і замісили з половою. Потім стали гратися з котом: гладити його, тягали за хвіст, доки не втомився і заснув. Тоді потворі кожне горло позабивали глиною. Позабивали так, що зовсім не міг нявкнути. Самі взяли щітку, згребло, рушник – і відразу покинули замок.
Коту-потворі все-таки вдалося з гіркою бідою виригнути з одного горла глину. А змій у чорта грав у карти. Він почув, що кіт легенько нявкнув, та подумав, що то полонянка його смикнула за хвіст, і продовжував бавитися з чортом.
Через якийсь час котюзі-потворі удалося виригнути глину ще з п’яти ротів. Він занявкав так, що аж у вухах залящало.
Змієві, якому нетерпілося виграти від чорта дванадцять людських душ, щастило у грі. Він так захопився, що не хотів кидати геть карти. Та коли засунув у кишеню одинадцяту душу, котюга вже заревів так голосно, що в чортовій хаті повилітали усі шиби.
– Треба бігти, чорте, бо хтось краде мою полонянку, – сказав змій сердито.
Метнувся надвір і нараз погнався за втікачками.
Красуня полонянка затремтіла всім тілом і каже:
Оленка шпурнула поза себе щітку, і тої ж миті виріс перед змієм непролазний ліс – ні пройти, ні обійти, ні перелетіти.
– Прогризу цей ліс, а все одно наздожену їх! – заревів зміїсько.
Хоч зуби ламалися і кришилися, за кілька хвилин прогриз собі дорогу і кинувся вдогін за дівчатами.
Дівчина-полонянка знову проговорила:
Оленка шпурнула за собою згребло, і там піднялися страшні залізні скелі.
Змій дуже розлютився:
– Розламаю лапами ці скелі, і все одно наздожену їх!
Кігті в нього кришилися і випадали з лап, але таки проламав ті скелі та й вибрався на рівну дорогу. Ще з більшою люттю погнався за втікачками.
Дівчата задихалися, вже не могли бігти.
Красуня полонянка знову проказала:
Оленка шпурнула позаду рушник, і там, де він упав, розлилося море – ні перейти, ні обійти, ні перелетіти.
Змій сердито ударив хвостом, аж земля захиталася, і опустив пащеку в море. Треба було випити всю воду, бо якби залишилася хоч одна краплина, не міг би перейти – таку силу мав чарівний рушник.
Скажений змій хлебтав солону воду і так нахлебтався, що розбух, як гора. Залишилася на дні ще одна краплина. Насилу сьорбнув і її – й тріснув на десять кавалків.
А Оленка впізнала те місце, де увійшла під землю. Вона попросила:
Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вибралися з-під землі до шиї.
Оленка ще двічі попросила, і земля їх випустила зовсім.
А Іванко побачив дівчат, схожих одна на одну, як дві ластівки, і дуже здивувався:
– Та котра з вас моя сестричка?
Дівчата засміялися:
– Ти сам упізнай!
Іванко подумав і пішов на полонину. Там попросив, аби помастили його сорочку кров’ю зарізаного барана. Коли це зробили, вівчар дав знати у палац, що царевич тяжко поранений.
Оленка, як почула, що з братом сталася біда, то першою прибігла в полонину. Там припала до його грудей і гірко заридала:
– Братчику мій любий, як я буду без тебе?
Іванко зробив знак на її грудях. Коли прийшла та дівчина, яка була у змія полонянкою, а з нею і цар, Іванко встав, здоровий, і сказав:
– Оце моя сестричка, а це – наречена.
Справили весілля. Покликали й мене. Я так співав, що аж охрип, і так танцював, що аж віхті з постолів летіли.
Чарівний ліхтарик
Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, не було такого, аби він не знав.
Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться. Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи недовго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців б’ють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.
Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.
Став цар із ним до розмови й дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.
– А за що били тебе? – питає цар.
– Та я сказав їм, що колись царем буду.
Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився й почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу.