Розплакалася бідна жінка:
– Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує й доглядає.
– Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої онуки, і ще правнукам залишиш.
Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.
Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Каже Чорнокнижник.
– Ану, приклади руку до цих дверей.
Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.
– Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарик.
Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.
Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дід і читає книжку. То був чарівник.
Вклонився йому хлопець:
– Добрий день!
Підвів здивовано свої очі дід:
– Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?
Хлопець тоді розповідає:
– Цар Чорнокнижник найняв мене в матері й послав сюди, аби я приніс йому ліхтарик.
Подумав дід і каже:
– Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарик. Три рази обійдеш його й тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарика не віддавай, бо лихо буде.
Подякував хлопець і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарик і повертається назад тією ж стежкою. Дід читає й уваги на нього не звертає.
Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися.
Чорнокнижник скочив на ноги й каже:
– Давай ліхтарик!
– Коли я тобі віддам його, то вже звідси не парубок.
Почав Чорнокнижник кричати, а тим часом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтариком на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули.
Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає легінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.
Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарика. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:
– Чого хочеш, володарю?
– Нічого не хочу, лише побачити свою маму й хату, де я народився й виріс.
Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтариком до рідного дому.
Зраділа мати. А він подивився на неї й очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді парубок від ліхтарика зажадав грошей.
Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось парубок довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівний ліхтарик, зачарувати дівчину.
Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарика:
– Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.
– Добре. Чекай.
Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.
Взяв із собою лише ліхтарик і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку – сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій – став царським маршалом. А як уже він маршал, то не соромно цареві за нього свою єдину доньку віддати.
Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.
А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра й замовив багато ліхтариків. Сам переодягся за міняйла. І з тими ліхтариками поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де маршальський палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтариками: казав, що це подарунок маршалу.
А маршал спав. Його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.
– За невелику доплату міняю ліхтарики.
Один ліхтарик дуже сподобалася жінці маршала, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові старий; а на те місце повісила новий.
Спить собі маршал і гадки не має, що сталося. Тим часом, Чорнокнижник вийшов за місто й наказав ліхтарику:
– Хочу, аби маршальський палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай маршал з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.
Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Маршала разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із маршальською жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.
Іде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг – лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.
Наказав цар своїм слугам притягнути маршала до берега.
Розбудили його. Питає цар, що сталося, а маршал і слова сказати не може. Стоїть як камінь.
Почали тіло царівни шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:
– Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?
Подумав маршал і каже:
– Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.
– Добре, – відповів цар. – Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня вогнище і спалять тебе живцем.
Попрощався маршал – хоч уже й не маршал і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки у незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.
Вилазить він туди й питає:
– Що ви тут не поділили?
Перестали чорти битися й дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх…
Нарешті один із них каже:
– Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все завоювати, що бачить око. Не встиг лише сказати, що кому належить.
– Не бийтеся, – каже маршал. – Я вас розсуджу.
– Ми вже три роки б’ємося й ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?
– Бачите он на тій горі гранітну брилу?
– Бачимо, – відповідають чорти.
– Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.
Чорти зірвалися із місця й утрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт ухопив брилу на плече й поніс.
А наш маршал шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – і в дорогу.
Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо й наліво – і голови їх повідлітали.
Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.
– Хто ти є? – питає стара баба.
– Я прісна душа, – відповідає.
– Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?
– Я вже сім років розшукую свою дружину й не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.
– У мене син Вітер, – відповідає стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.