– Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.
Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.
– Впустіть, мамо! – гукає з-під вікна. – Чую, що прісна душа в нашій хаті є.
Накрила вона маршала коритом, а сама Вітра до хати впустила.
– Нема нікого, сину.
– Ні, є.
Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.
– Як ти сюди забрів? – питає Вітер. – Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.
– Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.
Подивився на нього Вітер і каже:
– Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.
Переночували, а рано-вранці Вітер і каже:
– Гаразд, сідай мені на плече, і полетимо.
Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати маршал:
– Що тобі треба? – питає Вітер.
– Йой! Гину! Пече!
Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море.
Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим.
Знову кричить маршал:
– На мені лід! Гину!
Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.
Подякував маршал Вітрові, надів шапку-невидимку й увійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає в карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.
Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.
Розлютився Чорнокнижник на маршальську жінку:
– Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!
Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він – за нею. Маршал тоді ліхтарика в руки, вийшов надвір і попросив:
– Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.
Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.
Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.
Чорт-змій та запродані діти
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.
Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Іде собі та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.
– Пусти, – каже чоловік.
– Ні, не пущу, – одвічає чорт.
– Чом же ти не пустиш?
– Подаруй, – каже чорт, – мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.
Чоловік і каже:
– Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні – візьми їх.
– Ні, – каже чорт і держить за бороду.
– Є в мене воли дома, – каже чоловік. – Візьми їх собі.
– Ні, – каже чорт.
Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:
– Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.
– Ні, – відповів чорт.
Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив наостанок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.
– Бери, – каже, – те, що сам знаєш.
Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.
А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.
– Жінко моя люба, їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?
– А що ж, – каже жінка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.
От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті – нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:
– Кочерго, кочерго, де господар дітей подівав?
Кочерга йому й одговорює:
– В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела:
– Помело, помело, де господар дітей подівав?
А помело сказало:
– В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.
І помела не допитався. Він тоді до сокири:
– Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?
Сокира говорить:
– В мене господар добрий чоловік був, мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.
Він до долота:
– Долото, долото, де господар дітей подівав?
А долото каже:
– У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.
А змій йому говорить:
– Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.
– І то правда, – каже долото. – Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.
От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали. Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:
– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець одказує:
– Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.
– Сідайте на мене, – каже кінь, – я вас винесу.
Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:
– Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.
А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що невидержка, узяв хвицьнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:
– А, – каже, – кого ви слухаєте? Ось я вас з’їм!
Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:
– Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!
Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:
– Здрастуй, хлопче-молодче!
– Здрастуй, чмелику!
– А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?
– Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі.
Чмелик каже:
– Сідайте, я вас винесу.
– Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.
– Та вже, – каже чмелик, – чи винесу, чи не винесу, – одначе вам пропадать.
От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився, як уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже:
– Ой чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти.
Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От прилітає змій, упав та й рот роззявив.