Потому взяв надрібно січені гадючі голови, розтерті вовчі зуби і потовчені пазури сови, плюнув до тієї бридкої мішанини кілька разів своєї слини і перетер все в своїх долонях. На додаток докинув ще пушку вимиканих кучерів відьми-чарівниці і дрібку жару з-під найбільшого котла. Цілу гидку кашу пережував після гаразд у своїй пиці, аби пересякла чортівським пійлом, і всадив усю жвачку в голову свого опудала на місце мізків.
Бачить хитрий чортисько: робота дозріває гарненько, чудовисько набирає чимраз певніші диявольські риси. Давай, зміркував, тепер заглянем і в коробку. Придасться.
Відчиняє віко, а звідти засичало йому назустріч тисячним гадючим шепотом, та так проникливо, що й сам Люципер відскочив з переляку. То були, бачте, найбридкіші нахили, страшні хижацькі пристрасті і злочинні забаганки. Скоро очуняв Люципер і аж занімів з утіхи. Йому якраз цього й бракувало.
Витягнув, отже, уважно, аби нічого не ушкодити, всі пристрасті і сполоскав їх у гаспидській баюрі, щоб стали гнучкими і добрі під руку. Відтак зв’язав спершу зраду, підлість і хабарництво тісно докупи нитками, пряденими знахарками – відьмами опівночі перед Іваном Купайлом, окропив їх щонайбруднішим багном і обкурив диявольським кадилом. Потому вхопив обман і захланність, пошив їх разом з облудою, викачав їх в густім, диявольськім гною і пришкварив їх після на пекельних костирях. Взяв далі злобу і мстивість, пообвивав їх лукавством, зв’язав їх гарненько у вузли і повісив у гаспидський комин до вудження[56]. І знов сягнув у коробку, витягнув брехню, уїдливість і чванькуватість, зліпив їх слиною і вимісив у руках. Нарешті, завинув злодійство і брехню, обмотав їх сіткою бруду й огиди і провітрив їх пекельним смородом.
Як все вже було до ладу, тоді запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотіла раз третій, вкинув у неї всі в’язки і звелів своїм наймитам – гадам, червам, зміям і упирам – пильнувати, аби нічого не пригоріло.
За якусь хвилину було все зварене. Люципер встромив у киплячу смолу великі кліщі і вийняв дивне вариво. Всі забаганки склеїлись нерозлучно докупи і прийняли вид замерзлої ропухи. Тоді запхав чортяка ту погань своїй брудній колоді замість серця.
Робота була закінчена. Треба було тільки останнього одухотворення. Взяв він ту болотяну потвору наперед себе і пирснув їй свого чортівського, смердючого подуву в рот. Нарешті струснув нею ще разів скільки, та так, бачте, славно, по-чортівськи, що голова мало не злетіла. І дивись: булькаті, витрішкуваті очі розплющились, а з язикатої пащі війнуло гнилою стухлиною і першим словом – брехнею.
Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому діло, – і як не вдарить вам бісова натура гопки, а далі й підтупцюючи дрібненької, аж в дідчих вухах залящало.
От і сотворив собі підданого, що вічно підлягатиме його диявольським нашіптуванням, понесе розбрат і задурманення у той чемний Божий світ, запаскудить всю його красу своїм гнійним диханням і прислужиться потаскати затуманені ним душі простісінько в пекельний котел.
Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий світ.
І зміркуйте собі: з цього чортівського опудала поставали всі наші лиха і біди.
А чортівський цар радіє і по нинішній день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радіти? Подумайте ж самі здорові!
А хто – трапляється – мені недовіряє, хай тільки гляне на будь-якого злого та лихого, і, певно, знайде той єхидний, катовий знак на його чолі.
Як чорт старого парубка женив
Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробили: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили. А найменшому синові Іванкові чорт наказав:
– Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоб ти йому ту фіру перевернув.
Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться, є слід санний. Але не розібрав Іванко, що слід не в ліс вів, а з лісу. Ішов він, ішов, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не застав чорт парубка в лісі, а вертатися далеко, і хочеться чортові їсти. Коли дивиться, на пеньку лежить шматок мамалиги. (То старий парубок лишив). З’їв чорт ту мамалигу та й подався додому.
На вечір зібралися вдома всі чорти. Старший брат хвалиться:
– Я зробив те.
Середущий і собі:
– А я зробив таке-то.
– А ти що зробив? – питає старий чорт свого найменшого сина.
– Нічого я, тату, не зробив, бо старого парубка у лісі не застав. Лиш з’їв той шматок мамалиги, що він забув на пневі.
– За той шматок мамалиги будеш йому два роки служити, – сказав старий чорт.
І пішов чортик шукати старого парубка. Прийшов до нього, перекинувся на хлопчика, заліз на браму та й каже:
– Добрий день, вуйку!
– Добрий день. Що ти, синку, хотів?
– Вуйку, я буду у вас служити.
– Ну, ходи, послужиш з місяць або два.
– Ні, я до вас на два роки.
– То скільки ж ти з мене візьмеш за два роки служби? – питає парубок.
– Що на плечі візьму, вуйку.
«Що ж такий хлопчик може на плечі взяти? – подумав парубок. – Най служить».
Погодились.
– Як тебе звати? – спитав старий парубок.
– Іванко.
– Ну що ж, берись за хазяйство. Будем удвох робити.
Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Прослужив чортик півроку і каже хазяїнові:
– Вуйку, вам пора женитися.
– Буду женитися, Іванку, най минуться жнива.
А недалеко жив пан. У нього був дуже великий лан пшениці, і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.
– Василю, у тебе багато знайомих. Може б, ти домовився, щоб мені хоч сто десятин вижали?
– Що я вам, пане, можу допомогти? – сказав старий парубок та й відмовив панові. А Іванко це підслухав та й каже:
– Вуйку, ідіть домовляйтеся за двісті десятин.
– Іванку, з ким же ми стільки вижнемо?
– Не журіться, вуйку, ідіть домовляйтеся. Я зроблю.
– А що за це взяти з пана? – питає Василь наймита.
– Скажіть панові, що візьмемо, скільки на плечі вдвох піднімемо, – каже Іванко.
Пішов Василь до пана.
– Пане, я беруся зжати двісті десятин пшениці.
– А скільки ти за це, Василю, схочеш?
Василь каже:
– Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.
Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:
– Добре, приступайте до роботи.
Приходить Василь додому.
– Все, – каже, – Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.
А Іванко йому:
– Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.
Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».
Зайшло сонце. Іванко й каже:
– Лягайте спати.
– Та й що з того, що я ляжу? – питає Василь.
– Не журіться, лягайте.
Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві скирти. Одна скирта більша, а друга менша. Під більшою скиртою лежала шворка.
Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:
– Як це так вийшло?
– А це, – каже Іванко, – моє діло.
А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.
– Кучер, запрягай коні! – крикнув пан. – Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в скиртах.
Приїжджає.
– Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?
– Це моє діло, – каже Василь.
– Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?
– Така, пане, така.