Спалах активності позбавив Софію останніх сил. Вона опустилася на холодну жерсть поряд з червоно-білим куполом вітрозахисту антени. Вже смеркло, і чорно-синє небо де-не-де мерехтіло білими зорями. Будинок оточували скелі, схожі на снігові дюни. Верхівки гір виблискували сріблом, і на них вимальовувалися ледь помітні пагорби хмар. Морок підіймався темними клубами з ущелин. Вдалині гриміла гроза, спалахуючи білими осередками світла.
Десь там, за обрієм, мільйони людей пили рожеве вино, танцювали під «Гуд бай, мій хлопчику…», роз’їжджали з подружками в блискучих красенях автомобілях, і тільки їй судилося померти неймовірною, жахливою смертю.
Софія зазирнула в лаз і побачила, що Бімі вже в будинку. Він стояв навколішки і пив з калюжі. Поряд лежала перекинута каністра. «Мабуть, коли лізла нагору, перекинула каністру зі спиртом», — здогадалася Софія. Спиртом раз чи два на рік обслуга мала очищати датчики від окису. Софії здалося, що Бімі стоїть навколішки і хлебче. Не п’є, а хлебче, наче пес. Втім, вона не могла бути впевненою, що добре бачить це в жахливому червонуватому світлі лампи аварійного освітлення.
Бімі підняв голову і, мабуть, зрозумівши врешті-решт, що кімната порожня, дико заревів. Софія відсахнулася. Темрява і страх стиснули її, наче величезний удав. Вона відчула, що від жаху не може рухатися. Заплющила очі і, змирившись з невідворотнім, лежала так, поки руки зовсім задубіли. Поворушила пальцями, подивилася вниз. Бімі розхитувався з боку на бік, ляскав себе по боках, щось бурмотів. Схоже, сп’янів і ніяк не міг збагнути, куди вона зникла. Софія перекинулася на спину, щоб нічого цього не бачити. Вона була на грані реального. Грозові хмари підіймалися з одного боку, наче бастіони гігантської фортеці. Друга половина неба була чистою, з яскравим розсипом зір. Бастіони збільшувалися на очах. Чорна грозова хмара опускалася і через кілька хвилин майже торкнулася даху. Над куполом антени спалахнув сліпучо-білий сніп, і, похитуючись, піднявся вгору. Вихори світляків, потріскуючи, затанцювали на краю даху.
«У мене галюцинації», — подумала Софія. Тремтячі німби спалахували над сніговими дюнами, наче запалені рукою невидимого ліхтарника. Гримнуло, дерево блискавки виросло десь зовсім поряд. Хмара опустилася ще нижче і поглинула будинок. Зорі зникли. Запанував непроглядний морок. Сполохи йшли один за одним, освітлюючи хмару зсередини білим матовим світлом. І в цьому мертвому світлі над лазом з’явилося чорне, лискуче від поту, обросле чи то чорним волоссям, чи то щетиною обличчя. Воно захихотіло і вишкірило зуби, по підборіддю потекла слина.
Софія відкотилася до огородження даху. Клоччя снігу, прошурхотівши, зникло в проваллі. Безодня тепер не лякала її. Там був спокій, а значить, порятунок. Софія підтягнулася на ліктях, взялася за поручні. Метал обпік пальці. Вона скрикнула і, вдарившись підборіддям, звалилася назад. Жерсть похмуро забряжчала.
Тим часом Бімі вже виліз нагору. Озираючись навколо у пошуках «здобичі», він звівся на ноги. Софія лежала в тіні вітрозахисту антени і її було не так просто помітити. Повітря було наелектризоване до межі. То тут, то там почали потріскувати крихітні іскорки.
Бімі здивувало це потріскування. Як тільки його голова опинилася на рівні купола, волосся стало дибки, в ньому роїлася тисяча світляків. Бімі помітив Софію. Зробив крок до неї, посміхаючись, нахилився. Софія закричала. Він похитнувся. Його рука торкнулася купола і по ній до плеча побігли світляки. Затріщало сильніше. Тіло Бімі сіпнулося, і раптом світляки перетворилися на крихітний вогник. Вогник швидко ріс, перетворюючись на полум’я. Полум’я було синім і швидко перекинулося на спину. Колір полум’я свідчив про те, що тканина добре змочена спиртом. За мить на даху вже палав живий смолоскип. Смолоскип зробив кілька судорожних рухів і повалився вниз. Жахливий зойк пролунав з лазу.