З лазу миттю з’явилися довгасті писки. Сірі блискавки кинулися на конаючого пацюка. І за кілька секунд лише пляма застиглої крові нагадувала про нього.
На сході тремтіла рожева заграва. Сходило сонце. Сірі блискавки зникали так само швидко, як і з’являлися. Софія, насилу відірвавши кришку від обмерзлого даху, зачинила лаз. Сонце піднімалося над білою верхівкою гори. Так воно одного разу підніметься, а її вже не буде серед живих. Залишиться лише тіло…
Нічна чорно-біла картина поступово змінювалася кольоровою. Фарби поверталися. На стінах-скелях грало рожеве вранішнє проміння. І знову, як учора, її зморив сон. Мабуть, тому, що вдень було набагато тепліше, ніж уночі. Софія заснула, схиливши голову на коліна, і прокинулася, коли дивом вцілілий годинник на руці показував п’яту. Їсти, як не дивно, не хотілося. Зате мучила спрага. Вона відломила верхівку прозорої бурульки, з якої капала вода, і смоктала, поки в руці нічого не залишилося.
Руки від укусів пацюків розпухли і боліли. Вечір був теплим і тихим. Сонце опускалося за пурпурні верхівки гір, і контури поступово губили свою денну чіткість. О восьмій все поглинув морок. Почалася третя ніч просто неба.
Хто знає, що значить провести ніч під відкритим небом, щохвилини поглядаючи на годинника? Втім, Софія знайшла собі заняття — почала думати про смерть. Врятуватися вона не могла. Жодна жива душа не знала, що вона тут. Після того, як з метеостанції перестали надходити повідомлення, з обсерваторії, звісно, надішлють вертоліт. Вертоліт її не знайде, почнуться пошуки. Але нікому не спаде на думку, що вона може бути тут — на висоті чотирьох тисяч метрів. Думка про смерть не була Софії неприємною. Ця думка навіть діяла на неї заспокійливо. Говорять, що смерті боїшся, поки не звикаєш до думки про неї.
Софія навіть з деякою насолодою подумки розглядала деякі різновиди смертей. Наприклад, повільна, тиха смерть, коли непомітно поринаєш у сон, здавалася їй найкращою. Непоганою була і смерть раптова і швидка — одна мить пекельного болю і кінець. І вже найгіршою можна було вважати довгу агонію. Софія, втім, мала всі підстави сподіватися на перші два різновиди. Можна було скинути одяг і замерзнути. Або підтягнутися до перил і спробувати перебратися через них…
Вона знову відшукала Полярну зорю і знову побачила літак. Звук був ледь чутним. Літак йшов точно за графіком. Софія слідкувала за ним поглядом, боячись загубити серед розсипу зірок, поки не заболіла шия, і зорі почали танцювати в очах. Десь опівночі небо почало хмаритися. Хмари опустилися нижче станції, стало важко розрізняти, де небо, а де земля. Друга половина ночі була ще довшою.
Софія через кожні п’ять хвилин дивилася на годинника. Стрілки ледь пересувалися. Від цього можна було збожеволіти. В просвіті між хмарами промайнув метеорит. Місяця не було. Вона боялася заснути.
Знизу виразно долинало шурхотіння, наче якась потвора обмацувала щупальцями стелю. Раптом промайнула божевільна думка — запалити станцію. Тоді, може, вогонь помітять з того літака. Але щоб це зробити, треба знову спуститися вниз — за коробкою сірників і каністрою зі спиртом. «Ні, що завгодно, тільки не це», — вирішила вона.
Вранці прилетів чорний гриф. Його голова і шия були вкриті рідким сивим пухом. Він сів на верхівку червоно-білого купола і втупився в неї байдужим поглядом. Софія знала, що грифи їдять мертвечину.
Вона відколупала крижану бурульку і шпурнула, влучивши в металеві поручні. Гриф знявся і, зробивши коло над ущелиною, зник з очей. На кидок пішли останні сили. Софія вирішила, що більше не підніметься, поки не помре. Порятунку не було. Жодного шансу, що хтось з’явиться на станції в найближчі півроку.
Увечері вона побачила Тіну. Та стояла, прихилившись до купола, і посміхалася. На ній були витерті джинси і теніска з серцем, проткнутим стрілою — одяг, в якому Софія бачила її останнього разу. Ночі Софія не пам’ятала. А може, їх пройшло кілька. Зі стану прострації Софію вивів біль у руці. Поряд сидів гриф і шматував її рукав. Вона ворухнула рукою. Гриф знявся і хутко зник. Трохи згодом знову з’явилася Тіна.