Я шарпнув руки. Металеві браслети. Ми сиділи, як брати-близнюки, пристебнуті наручниками до різних бортів. Я підвівся, наскільки дозволяли браслети, і визирнув за огорожу. Набережною прогулювалася жінка з колискою, а на лавці сиділи хлопець і двоє дівчат. Міг би заволати про поміч, та вони, якби почули, навряд чи збагнули б, звідки це. Прудко поночіло, і з темрявою розтала й ця примарна надія на допомогу.
Сеанс самоспостереження перервався гуркотом двигуна, і за кормою завирували буруни. «Мабуть, вивезуть кудись,» — подумав я. Як виявилося, був про них занадто доброї думки. Озирнувся — від рубки до нас прямувала Янголятко в джинсових шортах і чорній майці без тасьминок, вочевидь замалій для її розкішного бюста. Вона була зваблива, як ніколи. Мені завжди подобалися майки без тасьминок на дівчатах її комплекції. За нею чимчикувало троє нащадків Кінг-Конга. Їхні суворі погляди, яку більшовиків на гранітних барельєфах, не віщували нічого доброго. В одному я впізнав метрдотеля, що подавав нам питво.
— Ви, хлопці, втрапили в халепу, — промовила Янголятко мелодійним, наче заспівали янголи на небесах, сопрано. — Ну нащо було чіпати того ящика? Добре, хоч знайти вас не було ніякого клопоту. Тільки привезти сексапільну бабу до ресторану і розклеїти в місті афіші. Тут ви пошилися в дурні. Завантажили ящик секс-зілля до свого катафалка — і за нею. Замість м’яти подруг по під’їздах, забажали секс-бомби, — кепкувала вона.
У мені почала закипати лють. Давно вже нікому не вдавалося так пошити мене в дурні. Ось чому так багато афіш у місті! Наживка на дурня. Янголятко прихилилася спиною до поруччя. Майка на грудях напнулася і мала от-от луснути, та все ж витримала. Добрячої — видно, імпортної, якості. Продовжувала:
— Ящика ми знайшли. Та біда в тому, що ви вже не просто хороші хлопці, а небажані свідки. Треба було б вас прикінчити зараз, та дам вам шанс, і нам буде втіха. Ось там, за кормою, крутиться гвинт. Коли щось кинути за борт, гвинт його порубає на шмаття. Але є шанс — дещо хвилі викидають неушкодженим. Я не можу збагнути, яка тут закономірність. Може, хтось із вас буде щасливішим?
Один здоровань нахилився і відімкнув браслети Бо-ба. Я навіть здивувався, що Бобове обличчя може бути таким блідим. Щойно руки звільнилися, він стусонув найближчого охоронця головою в живіт і, коли той заточився, кинувся в бік пірсу. Та другий здоровань уже мчав навперейми. Боб не мав жодного шансу проти того мастодонта — майстерна підсічка підкинула Боба в повітря, він змахнув руками і гепнувся на палубу. Двоє схопили його і, немов торбу, швиргонули вниз. Він не пручався. Я встиг помітити повні жаху очі і почув короткий зойк. Відвів погляд, а коли наважився позирнути вниз — піна за кормою була червоною.
— Твої шанси зросли, — заявила Янголятко, навіть не змінивши позу.
Я вже точно знав, що це не Янголятко, а справжній диявол у її подобі. Мабуть, єдине призначення її білявих кучерів — приховувати чортове тавро 666 на чолі. Вирішив, що стрибну сам, та не тому, що злякався цих горил. Згадав пригоду під кілем теплохода. Не знаю, чи я щасливіший за Боба, зате дещо знаю про ту закономірність.
Той самий здоровань, що підсік Боба, відімкнув мої руки. Я з ненавистю подивився на нього, і він відповів мені поблажливою посмішкою і поглядом ката, що одягає на шию засудженому до страти петлю.
— Стрибну сам, — сказав їм. Вони не заперечували. Чудові хлопці. І які доброзичливі: напинаючи зашморга, неодмінно запитують, чи не високо стояти, а вибивши з-під ніг стільця — чи не муляє в шию.
Хвилин п’ять я розминав занімілі кисті. Сонячний диск сховався за обрій. Було видно лише його верхівку, увінчану червоною хмарою-капелюхом. Ніколи не бачив такого красивого заходу сонця.
— Ну, годі, — сказала Янголятко-диявол, байдуже позирнувши на мене.
Я відповів їй спопеляючим поглядом і переліз через поруччя. Хвилину балансував над білою піною і, щосили відштовхнувшись, полетів униз. Помітив, що поринув там, де хотів — за пінним буруном, майже в площині гвинта.
Опинившись під водою, я, наче заворожений, дивився на чорний, ревучий гвинт. Здалося, що на лопатях теліпається шмаття. Непереборна сила тягнула мене під корму, гвинт наближався. Невже помилився? Я раптом збагнув, яке то шмаття… Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то було внаслідок жаху, що охопив мене, чи від хвиль у збуреннях… Коли до гвинта залишилось не більше трьох метрів, пінний бурун, що ореолом оточував гвинт, стиснув мене, наче лещатами і викинув далеко від корми. Я таки не помилився — хай йому біс! Але ця відцентрова сила добряче нам’яла мені боки.