Я взяв Янголятко за долоню, легко вивернув і забрав зброю. Вона майже не пручалася. Потім просунув руку в неї над плечем і відпустив інтелігентові щигля. Він здригнувся і здивовано подивився на мене. Я очима показав на свою руку, що тримала пістолет. Він вирячив очі і відсахнувся. Очевидно, його запал миттєво зник, тому що, вигинаючись мов в’юн, він зразу розчинився в натовпі пасажирів.
Я взяв Янголятко за лікоть і легенько підштовхнув у спину. Ми вийшли на наступній зупинці. Янголятко не втомлювалася дивувати мене. Тільки від’їхав тролейбус, вона підстрибнула, наче м’ячик, на мить засліпивши стрункими стегнами, що блиснули з-під спіднички, і садонула мене в груди ребром ступні.
Я пролетів метра півтора і спиною таранив кіоск «Союздрук», та пістолета не випустив. Удар був що треба. Ще один такий — і він вибив би з мене дух. Та другого удару я не дочекався.
Розплющив очі — Янголятка не було. Я чекав чого завгодно. Принаймні, що якийсь із припаркованих автомобілів зараз помчить на мене і розплескає на стінці кіоску. Та Янголятко барилася. Озирнувся. Її обступили десятків два підлітків, і вона задкувала, доки не вперлася спиною в стіну. Підлітки реготали. Один, із виголеною головою здоровило, котрий, мабуть, верховодив усією компанією, підійшов до неї впритул і, схопивши рукою за светра, рвонув униз. На світ з’явилась пара винятково чудових грудей.
Вона запнула краї тканини і провела блискавичний удар п’ятою здорованеві в голову. Той упав, наче сніп, обличчям у сміття. Компанія завмерла, і Янголятко вислизнула з кільця, по дорозі збивши з ніг ще одного. Підлітки з гиканням кинулися за нею.
Я ледве звівся і пошкутильгав слідом. Плентав так хвилин двадцять, поки не натрапив на них у якомусь темному підворітті. Воно пахло пліснявою та нечистотами. Гурт стояв тісним кільцем, обличчями досередини.
— Тримай їй руки, — сказав хтось.
— Вже не дише, — відповів другий.
Я прихилився до стіни і, засунувши руку до кишені, намацав пістолета.
— Гей, — покликав їх. — Забирайтесь до дідька!
Кілька підлітків обернулося. Я дістав пістолет. Натовп позадкував. І знову наперед виступив той здоровань. Його манера скрізь висуватися починала мене дратувати.
— Несправжній, — презирливо сказав він. — Не лякай. Бий його, хлопці!
Не помітив, звідки в нього з’явився дрючок. Здоровань замахнувся і поцілив мені в плече. Я заточився, і вся зграя з криком кинулася вперед. Великим пальцем я зняв запобіжника і, не цілячись, вистрілив. Зойк здорованя заглушив усе. Куля зачепила йому стегно. Зграя кинулася врізнобіч.
…Вона вже не була красунею-Янголятком. На ній був геть пошматований одяг, а тіло, здавалось, складалося з самих синців. Я став на коліна. Вона ще була жива. Повіки затремтіли, і я почув тихе: «Спасибі.» Приклав до грудей вухо — серце не билося.
Здоровило, як пес з перебитим хребтом, стогнучи, відповзав углиб двору. Я підійшов і що було сили садонув його ногою в обличчя.
Ці дві смерті вибили мене з колії. Я брів вулицею і содом навкруги вже майже не хвилював мене. Іноді я штовхав когось у груди, а якщо дорогу перегороджував натовп, витягав пістолета, і це завжди мало дію. Коли клоччя туману огортало якийсь будинок, звідти відразу долинало репетування, дзвеніло скло і починали вибігати люди. Іноді напіводягнуті, іноді — зовсім голі. Деякі пари швидко вгамовувались у кущах або на найближчій лаві. Інші кидались навздогін за перехожими. Двоє інтелігентних на вигляд «очкариків» у білих сорочках із краватками-«метеликами» і скрипковими футлярами відбивалися парасольками від настирних дівиць, що вибігли з гуртожитку. Скоріше всього, з гуртожитку войовничих німфоманок.
Я обходив, як міг, кожну хмару, іноді роблячи гак у кілька кварталів. Час від часу десь починав могутнім басом гудіти завод. Із провулку, мов із засідки, повільно виїхав міліцейський автомобіль із гучномовцем і почав виголошувати заклики до спокою. Навколо нього швидко зібрався натовп. З автомобіля витягли двох міліціонерів і почали бити. Лаючись і стріляючи в повітря, ті зникли в найближчому дворі. Натовп виштовхав автомобіля на місток і скинув униз. Його зразу ж охопило полум’я.
Поряд із меблевою крамницею палав комерційний кіоск. Він, мабуть, був облитий бензином, бо в деяких місцях уже розпікся до червоного, і від нього йшов нестерпний жар. Фарба, що облізла зі стін, пузирилася навколо, наче з-під асфальту раптом забив гейзер.
У жовтих відблисках було видно, як старий і стара, подружня пара, намагалися витягти через розбите вікно меблевої крамниці величезну шафу. Всередині було видно якусь живу масу, що ворушилася. Наче мурахами, магазин був набитий людьми. Поряд із палаючим кіоском стояв пожежний автомобіль, але гасити вогонь ніхто не збирався.