— І ти вбив?!
— Ні, не зразу, — заперечив він. — Я читав лекцію, а з щілин у вікнах почав сочитися жовтий газ і стелитися по підлозі. І вони накинулися на мене. Звалили на підлогу. Я не опирався, мене охопило сексуальне збудження. Але їм потрібне було інше. Вони прив’язали мене до столу і почали бити. Били довго, гострими маленькими черевичками. Доки я не знепритомнів. Коли прийшов до тями, в аудиторії нікого не було. На вулиці біля входу лежав мертвий міліціонер, а поряд із ним — автомат і підсумок. Я зрозумів, що це кінець світу і нарешті зможу зробити те, про що мріяв. Став щасливим уперше в житті. Взяв автомат і пішов їх шукати.
— А раптом це були не вони?
— Вони, — в його очах знову засвітилися божевільні вогники. — А якщо ні, то вони всі однакові. Всі жінки. Я вже покарав свою дружину. Вистрелив, і в неї з грудей ударили червоні фонтанчики, — він гучно зареготав.
— Ти з глузду з’їхав, — сказав я, до болю в пальцях стискаючи рукоятку пістолета. — Ти вбив свою дружину. Ти божевільний убивця, садист.
Він облишив реготати, наче хтось невидимий підкрався і затулив йому рукою рота. Обличчя зосередилося, на лобі з’явилися зморшки. Руки опустилися.
— Я помилився, — сказав він після недовгих роздумів. — Ти теж, як вони, — засунув руку у підсумок і дістав магазин із патронами.
— Стій, — сказав я, задкуючи. — Стій, не треба цього робити!
Магазин клацнув і став на місце.
— Ви всі — одна зграя! — вигукнув він.
Ствол повернувся в мій бік, палець ліг на спусковий гачок.
Я вистрілив. Його руки злетіли, як два чорних зляканих птахи. Розлетілося скло окулярів. На місці лівого ока з'явилася чорна дірка, звідти вдарив фонтан темної рідини, але зразу ослаб, і кров потекла по обличчю слабким струменем. Він ще якусь мить стояв і нарешті впав на залиту кров’ю, блювотою і пивом підлогу. Настала тиша.
Пороховий дим розсіявся, дзвін у вухах стих. Я одержав можливість чути і бачити. На підлозі лежали три жіночих тіла у найнеприродніших позах. Вони зовсім не були схожі на мертвих, швидше на акробаток, що завмерли в сюрреалістичній композиції. Лесбійська трійка так і залишилася біля стійки. Автоматна черга прошила одразу всіх. Голова однієї з подружок лежала на животі іншої, другої — на стійці. Так студентка після нічної зубріжки може задрімати між лекціями, опустивши голову на стіл.
Я не міг більше зносити цього видовища. Відчував, що ще хвилина — і просто з’їду з глузду. Хитаючись, позадкував, а коли жахлива картина зникла з очей, повернувся і дав драла. Біг, мабуть, кілометрів два і лише потім перейшов на крок.
На розі стояла інвалідна коляска з дідусем. На вигляд йому було років дев’яносто. Його погляд упирався в стіну, де танцювали відблиски полум’я. Він бурмотів:
— Суд, страшний суд! Скоріше, як можна скоріше!
Поряд нього, на першому поверсі, розчинилося вікно. Звідти визирнула стара і зі змовницьким виглядом поманила його пальцем. Старий схопив костура, якого тримав на колінах, і пожбурив ним, наче списом. Скло посипалося на бруківку. Стара, брудно лаючись, наче скинувши років шістдесят, швидко перелізла через підвіконня і, перекинувши коляску, вивалила діда на землю. Помітивши мене, підморгнула і кивнула за ріг. Подумав: хоче, щоб залишив їх зі старим наодинці, і зібрався простувати далі, та з-за рогу почувся жіночий зойк. Я дістав пістолета і обережно визирнув. За рогом двоє чоловіків зупинили таксі і намагалися витягти дівчину років двадцяти. Водій дременув геть. Вона відчайдушно пручалася, але сила була на боці чоловічої статі.
Раптом, зробивши якийсь неймовірний акробатичний пірует, на який людина здатна хіба що в екстремальній ситуації, вона вислизнула, але один встиг ухопити її за край спідниці. Дівчина рвонулася, спідниця тріснула по шву. Побігла вулицею. Та була на високих підборах, і другий швидко її наздогнав, штовхнув у спину і звалив на асфальт. Але й перший був поряд і не збирався поступатися. Вони зчепилися, впали і заходилися качатися в пилюці, духопелячи одне одного.
Я не герой і, посиплю голову попелом, пройшов би мимо. Занадто вже багато сьогодні мав пригод на свою голову. Але боюся, що провінційне місто Ч. занадто тісне. У відблисках полум’я, що освітили дівоче обличчя, я раптом відчув, що бачив її раніше. І не пізніше, ніж сьогодні вранці біля кафе «Ярославна». То була вона, моя дівчина-ельф. Тому більше нічого не зважував. Дістав пістолета, виступив із-за рогу і пальнув у крону дерева над тими півнями. Обидва миттю підхопилися і, побачивши в моїх руках пістолет, кинулися навтьоки.
Вона сиділа на бруківці. Чудові темні кучері до пліч були скуйовджені, як після сну з кошмарами. Марно намагалася запнути розірвану по шву спідницю. Панчохи в неї були не традиційно-остогидлі чорні, а нормального тілесного кольору. Вдягнена в темний костюм і білу блузку — одяг, що носять секретарки великих начальників. Словом, дівчина, яку ти не проти одного разу якось у неділю запросити в кіно. Або й не тільки в неділю і не тільки в кіно. І не одного разу.