Моя «Дівчина-ніякого-сексу», звісно, перелякалася, та я її швидко заспокоїв, пояснивши, що не в’їдь я до вітрини, снаряд міг би влучити в нас. Може, це було й не зовсім так, та вона повірила в мою суперреакцію і заспокоїлася. А головне — з усіх крамниць я примудрився в’їхати не куди-небудь, а у вітрину крамниці парфумів і, загрібаючи долонями, наче цукерки, насипав їй повну сумочку різних флакончиків. Вона засяяла, наче то були діаманти, а сьогоднішній день — найщасливіший день у її житті, хоча весь час і озиралася, чи не підкрадаюся ззаду. Я демонстрував цілковиту байдужість. Що ще міг удіяти? Наступного разу, коли матиму з нею справу, попрошу знайомого лікаря дати довідку, що я імпотент.
Далі ми рухалися пішки. Щоб застрахуватися від несподіванок, я засунув руку до кишені і намацав рукоятку пістолета.
Вона мала до біса звабливу ходу. Моя б воля, взагалі заборонив би їй пересуватися в автомобілі. Краєм ока намагався зрозуміти природу цієї звабливості. Під час кожного кроку вона робила якийсь непомітний неозброєним оком рух стегнами. Дорогою ще разів сто перепитала, чи не збираюсь накинутись на неї. Значить, не я перший відзначив ту ходу…
Біля двоповерхової книжкової крамниці на автостоянці завжди було повно машин. Здалеку вона здавалася такою, як звичайно, та коли підійшли ближче, виявилося, що це вже не автомобілі, а металобрухт. Здавалося, що тут пройшло стадо слонів. Розбомбили зоопарк? Але в ч.-ському зоопарку немає слонів. Є лише верблюд. Погнуті капоти стирчали догори, а все навкруг було всіяне битим склом. Воно тріщало під ногами ніби град, який щойно випав.
У крамниці не залишилося жодної шибки. Парфумерна пригода не минулася даремно, і я вирішив, що тут зможу безкарно поцупити кілька книжок. Вони завжди були моєю слабкістю. Не пізніше, як тиждень тому, бачив тут чудове видання Селінджера.
Я зупинився. Моя «Дівчина-ніякого-сексу» занепокоєно позирнула на мене, зробила крок назад і охопила руками плечі, чекаючи, що я… Зрозуміло, чого вона чекала. Сценарій моїх передбачених нею дій старий, як цей вульгарний нікчемний світ. І до дірок заяложений нікчемами, які фальшиво іменують себе письменниками. Але я завжди був оригіналом.
— Зайдемо, — коротко пояснив я їй.
— Краще не треба, — здається, ще більше злякалася вона. Жінки непередбачувані, наче вермишель із молоком на плиті. — Я живу тут зовсім поряд.
— Якщо пропущу таку нагоду, завше буду вважати себе закінченим бовдуром. А щоб тебе ніхто не поцупив, зайдеш і постоїш біля дверей.
Я взяв її за лікоть, і ми увійшли. Під ногами лежали великі шматки товстого скла, які ще вчора були дверима. Тут панував справжній розгардіяш. Книжки і журнали на підлозі. Я залишив її біля дверей і далі пішов сам. Відділ художньої літератури знаходився на другому поверсі. Дістав пістолета і, тихо ступаючи, подався нагору.
На другому поверсі розгардіяш був ще більшим. Я переступив розбитий касовий апарат і пройшов за стійку. Ось вона. Кілька примірників у чудовій коленкоровій оправі лежали на столі. Я простягнув руку і тієї ж миті відсмикнув. Напроти стояла зовсім гола жінка. Я впізнав її. Це була молоденька продавщиця з відділу передплатних видань. Не раз бачив, як вона приймає квитанції від покупців і спритно перебирає чеки в дерев’яному ящику. Ні, вона не стояла. Була за кисті прив’язана до стелажа. На шиї затягнуто зашморг, обкручений круг верхньої полиці. Здається, вона була мертвою вже кілька годин. Я позадкував, наступив на якусь білу тканину. О господи, це була її біла трикотажна спідничка, яку я добре пам’ятав. Уся в плямах засохлої крові. Не відводячи від неї погляду, я спускався сходами, поки не наштовхнувся на мою «Дівчину-ніякого-сексу».
— Ну що? — спитала вона. — Де твоя книжка?
— Жодного примірника, — відповів я.
— Поцупили, — розсудливо зауважила вона.
— Атож, — погодився я. — Навколо самі злодюги.
«Дівчина-ніякого-сексу» жила в жовтому будинку поряд із Театральною площею. Дивно, зробивши величезного гака, я знову опинився в центрі. Прямо перед площею на боці лежало два тролейбуси. Струмознімачі торкалися асфальту. Вітер хитав обірвані дроти, і коли вони сягали металевого корпусу, від них сипалися снопи іскор. Кам’яний Тарас Шевченко з постаменту вражено дивився на той гармидер. Біля будинку стояла машина «швидкої допомоги».