Обличчям до мене стояли товстун середніх років, із кількома підборіддями та чималим черевом, обтягнутим синім тренувальним костюмом, і малий чоловічок, схожий на клумбу. На його голові стирчав їжак волосся, в таких же-чорних їжаках щетини було обличчя і руки. Решту затуляла спина високого власника бульдога.
На стінах висіли плакати із зображенням екзотичних собачих порід.
Господар бульдога ступив убік, і моє серце закалатало швидше. Я побачив її, мою найсексуальнішу дівчину-ельфа. Вона сиділа на стільці зі зв’язаними за спиною руками. Не міг навіть уявити, про що вона зараз думає. Але швидше б загинув, аніж дав цим кретинам заподіяти їй щось.
— Це найчесніший спосіб, — сказав «їжак». — Це вам не Древній Рим. Ми інтелігентні люди, не будемо влаштовувати собачі бої і нівечити собак через дівку. Нехай вона біжить, дамо їй хвилин п’ятнадцять фори. Чий пес кращий, тому вона і дістанеться.
— Ні, — заперечив товстун. — Хорт має стартувати ще на п’ять хвилин пізніше.
— Добре, — згодився володар хорта. — Але давайте роздягнемо її, щоб схоже було на справжнє полювання.
— Ні, — знову заперечив товстий. — Все одно не дуже схоже, та до того ж вона може понівечити ноги. Нащо тобі дівка зі скаліченими ногами?
— Та яка різниця! Ну давайте, давайте ж швидше! Я весь тремчу від нетерплячки! — в коло протиснувся лисий стариган з головою-більярдною кулею і зморщеним закоротким підборіддям, що виказувало відсутність нижніх зубів. Старий був із тих, у кого при зустрічі з молоденькими дівчатками починається зудіння у руках. Нервово хихочучи і стаючи навшпиньки, він обійшов «місячним» кроком навкіл стільця з моєю «Дівчиною-ніякого-сексу», іноді злегка торкаючись до неї. Було дуже схоже на Челентано з «Приборкання непокірного». Тільки Челентано цього разу був пенсійного віку. Мені захотілося вбити цього мерзенного довгожителя. Навіть не вбити, а четвертувати чи колесувати, живцем розрізати на шматки і законсервувати в бутлях. Досі не підозрював, що маю садистські нахили.
— А якщо пес її таки скалічить? — не вгавав «їжак», закохано погладжуючи слиняву тупу морду бульдога.
— Це залежить від господаря, — діловито заперечив худий власник хорта, — якщо пес її скалічить, то господар винний сам. Така вона йому й дістанеться.
— Швидше, швидше! — верещав «більярдна куля». — У мене вже увірвався терпець!
Я не дослухав до кінця діалогу, бо вже мчав до виходу.
На вулиці не горів жоден ліхтар, мабуть, електростанція перестала давати струм. Я притиснувся до стіни поряд із входом у підвал і дістав пістолет.
Як тільки вона з’явилася на порозі, я схопив її за руку і потягнув у темний провулок. Потрібно було бігти. Куди завгодно, тільки далі від цього жахливого підвалу.
Вона скрикнула і висмикнула руку. Відбігла на середину вулиці, але, упізнавши мене, зупинилася і сказала:
— Мерзотник!
Я мовчки схопив її за зап’ястя. Вона не пручалася. І на тому дякую. Я гарячково, наче відшукуючи націлену з темряви гвинтівку, крутив головою, прагнучи знайти хоч якийсь вихід. По щоках струменів піт, наче я щойно вийшов з лазні. Ми заглибилися в морок. Але морок — поганий захисник від собачого нюху.
— Мерзотник, насильник, потвора, — бурмотіла вона на ходу.
«Поговори, поговори, — думав я, — поки ще вистачає подиху. Мерзотник і насильник — хай буду. Але не потвора. Потвора — то, здається, вже занадто».
— Лайно…
Провулок здавався тихим і пустельним. Я тут бував. Він таким був завжди. Здавалося, ще кілька будинків — і ми опинимося на освітленій вулиці, де до пізньої ночі не вщухає жвавий рух, летить потік машин і миготить синій неон крамниць.
Моя «Дівчина-ніякого-сексу» спотикалася і вже не бунтувала. Кілька разів вона скрикувала, підвертаючи то праву, то ліву ногу. Я прихилив її до стіни і, незважаючи на протести, стягнув черевики на високих підборах і шпурнув у кущі.
Звідкись долинав запах газу. Мабуть, поруч у квартирі було відкрито вентилі чи пошкоджено трубу. Сподіваюся, цей дух дещо зіб’є собак з пантелику.
Провулок закінчився. Але вулиця, на яку я покладав стільки надій, виявилася безлюдною і темною. Та ж мають у цьому місті бути хоч якісь ознаки життя! Щодо мене, то я більше не був у цьому впевнений. На перехресті ледь жеврів самотній ліхтар. Під ним лежав труп. Чоловік років сорока. Схоже, помер у судомах. Рот відкритий, очі вирячені, руки й ноги неприродно вигнуті.
Я не звик до мертв’яків, що розлягаються так запросто посеред вулиці. І мене не полишало враження, що попри його жахливий вигляд, чоловік просто хильнув зайвого. Здавалося, зараз він підведеться і, горлаючи пісню, похитуючись, побреде далі вулицею.