У ванній кімнаті горіло світло. Пахло цигарками і парфумами. Квартира була обставлена з належним шиком. Через відчинені двері шведська спальня відобразила його силует у величезному дзеркалі. На стіні висіла картина — замок «Ластівчине гніздо» на тлі скелястого, огорнутого голубою імлою берега. Не репродукція. В правому нижньому куті біліло прізвище автора. Він посміхнувся.
Постіль була розібраною. Поверх ковдри лежала зібгана нічна сорочка. На журнальному столику два бокали стояли поряд з початою пляшкою коньяку. Тюбик губної помади і напіврозсипана коробка цигарок «Космос» упереміш з апельсиновими шкірками завершували натюрморт.
Убивця пройшов у кухню. Слабке світло з вулиці упало йому на обличчя. Він постояв, дивлячись на освітлені вікна по інший бік пустиря. Потім опустився на коліна, взяв зі столу ножа і, встромивши його в щілину, підважив дошку з підлоги. З-під неї дістав згорток у пожовклому газетному папері і зім’ятий учнівський зошит. Згорток поклав на місце, зошит струсив від пилу і відкрив першу сторінку. Великими кострубатими літерами було написано: «ЩОДЕННИК МОЖЕ БУТИ ПРОЧИТАНИЙ МНОЮ АБО АЛІСОЮ А.»
Трохи нижче було намальовано череп зі схрещеними кістками. Убивця відсунув штору так, що світло від вуличних ліхтарів залило кухню тьмяним білим світлом і почав читати.
3.05.75 р.
Першою годиною був ленінський урок. Наш історик на прізвисько Буцефал розповідав про те, як у Чехословаччині імперіалізм збирався повернути назад колесо історії і як вірні ленінці з п’яти країн Варшавського договору його відстояли.
Буцефал виконував у Чехословаччині інтернаціональний обов’язок, і його запрошують на ленінські уроки у всі школи. Нам ще дуже пощастило, що він працює якраз у нас і тому завжди під рукою.
Перший раз він проводив у нас ленінський урок у другому класі. Тоді той імперіалізм здавався мені чорним і рогатим, схожим на диявола, а вірні ленінці — великими мускулястими дядьками в картузах, з червоними бантами на лацканах шкіряних курток. Іноді я навіть бачив уві сні, як вони б’ються з цим підлим імперіалізмом біля колеса, схожого на корабельний штурвал. І якщо імперіалізм брав гору, я прокидався в холодному поту і просив матір увімкнути світло. Відтоді минуло сім років, і історію про підлий імперіалізм будь-хто в класі міг повторити напам’ять. Особисто я чув її разів двадцять.
Закінчивши про імперіалізм, Буцефал дістав ножиці і примусив Милку Дзвінкову зістригти манікюр, а потім написати на дошці п’ятдесят разів шосту заповідь морального кодексу будівника комунізму: «Простота і скромність у суспільному і особистому житті».
Милка Дзвінкова — моя сусідка по парті. В неї батьки працюють в Індії і привозять їй купу шикарних шмоток. Вона говорить, що хоче поїхати в Америку і стати манекенницею. Це жінки, які демонструють одежу, що буде в моді в сімдесят шостому році. Наприклад, Милка абсолютно точно знає, що в сімдесят шостому в моду увійде довге волосся, спідниці «максі» і брюки «кльош».
Милка пхикала біля дошки, а Буцефал відчитував її за коротку сукню, але закінчити так і не встиг. Зайшов директор.
— Ну ось, — сказав він, — це і є дев’ятий «Б», а це — ваша нова вчителька фізики. Її звати…
Я і уявити не міг, що вчительки фізики можуть бути такими красунями. До цього мені подобалася лише дружина Джорджа Харрісона — Петті Бойд і моя сусідка по парті — Милка Дзвінкова. Моя симпатія до Милки налічує вже майже десять років. В сім я був страшним плаксою. І в перший день у школі Мені не вистачило сусіда по парті. Мені було так жаль себе, що я приготувався розплакатись, кілька великих солоних крапель вже скотилося по щоках. Але тут озирнулася дівчинка з передньої парти, посміхнулась, і, коли вчителька повернулася до дошки, швидко пересіла до мене. Її ім’я було Людмила, але всі називали коротше — Мила. А тепер образи і її, і Петті Бойд разом поблякли і розсипались перед олтарем нового божества.
Нова учителька увійшла, блиснувши білозубою, як у кінозірки, посмішкою. У неї були вузькі стегна, тонка талія і хода професійної манекенниці. Спідницю мала коротшу за Милчину на цілу долоню! Коли директор пішов, вона сказала не «здрастуйте» або «добрий день», як говорять інші вчителі. Вона сказала: «Привіт! Значить, наступний уроку вас фізика?» І сіла на стілець поряд з учительським столом. Спідниця поїхала вгору, і по класу пронеслося якесь дивне зітхання — вчительки ніколи не носили короткого! Картину вінчали розкішні темні кучері нижче плечей і такі ж темні очі.