— По нижньому шосе, до маяка, — наказав я водієві.
Автомобіль зупинився на березі, майже біля води. Це був Монастирський мис. Ми тут часто купалися з Милкою, але з тих пір, як з'явилася Аліса — жодного разу. На відрогах скель, що спадали до моря, темніли руїни старих кріпосних стін. Віків двадцять тому римські легіонери заснували тут форт «Харакс», потім греки побудували монастир. Ми з Милкою облазили тут всі закапелки. Але то було вдень, а вночі від цих місць віяло якоюсь диявольщиною. Над нашими головами до чорного неба в яскраво-зелених спалахах маяка здіймалася сорокаметрова скеля з замком на верхівці. Цей замок всі в Ялті називають «Ластівчиним гніздом», а справжня його назва — «Генераліф», що означає — «замок кохання». Щодня бодай двоє-троє бовдурів-живописців сидять на скелях і малюють його. Всі в місті знають легенду про те, що колись ревнивий чоловік ховав у замку на тій скелі свою красуню-жінку, але та не витримала самотності і кинулася в море. Хоч, мабуть, то вигадки, аби привабити довірливих тюхтіїв-туристів.
Водій за лобовим склом незворушно дивився вперед, наче манекен за скляною вітриною універмагу. Небо і море здавалися чорними, а корабель далеко на горизонті з запаленими топовими вогнями — іграшковим. Пісок був ще гарячим і наповнював спекою все навкруг. Дихання нічного бризу, що долинав з міста, доносило запах бітуму і ворушило сукню і волосся Аліси.
— Кощію, що це було? Ти думаєш, не сон? — спитала Аліса. Вона ледве змогла вибратися з автомобіля і зараз стояла, прихилившись до капота і злегка похитуючись. — Я думаю, що сон. У мене таке відчуття, наче я не можу прокинутися. У цьому морі справжня вода? А що це там на скелі?
— Замок.
— Значить, ми біля Гаспри — то замок «Ластівчине гніздо»?
— Раніше його називали «Генераліф».
— Що значить «Генераліф»?
— Замок кохання.
— А, через ту легенду…
В напівмороці, з оберемком троянд, які вона так і тримала в руках, була схожа на маленьку фею Дзінь з країни Небувальщини. Не вистачало лише рожевих фламінго на березі. Рухи Аліси були плавними, як при уповільненій зйомці. Здавалось, ніби вона спала на ходу. То одна, то друга троянда падала на пісок. Вона нахилилася, намагаючись підняти їх, але врешті-решт впустила всі. Опустилась на коліна. Махнула рукою. Встала і пішла до води. Скинула туфлі, торкнула воду рукою. Озирнулась:
— Кощію, що значить ця гора квітів?
— Тут, неподалік від Монастирського мису, була дача Олександра Другого. Імператор не любив імператриці і відпочивав один. А коли на пароплаві «Полярна зоря» припливла його фаворитка дев’ятнадцятирічна княгиня Долгорука, він зустрічав її в екіпажі, наполовину засипаному квітами. А проводжав процесією зі свічками. Це нічого не значить — просто імператорські почесті.
Вона на хвилину остовпіла, ніби перетворилася на кам’яну статую «Аліса біля моря». Потім сказала:
— Кощію, іди сюди.
Ми стояли поряд. Вона взяла мене за руку і подивилася прямо в очі. Руки в неї м’які і теплі. М’які і теплі — як що? Як море під час зливи.
— Вам сподобався цей вечір? Адже він був кращим за той?
— За який, Кощію? — в її очах віддзеркалювалися спалахи маяка.
— За той — з дзеркалами на стінах і метушливими офіціантами, — вона знала, про що я.
Засміялася, потім поклала мені руки на плечі, стала навшпиньки і вперше поцілувала в губи. Руки в неї м’які і теплі, ніби вона їх щойно витягнула з-під ковдри. Усміхаючись і не відриваючи від мене погляду, позадкувала до води. Я зняв черевики і поставив поряд з її туфлями. Мабуть, в мого черевика могли б влізти обидві її ноги. Біля води темніли вежі піщаного замку, збудованого вдень дитячими руками. Поряд з ними ми були схожі на двох велетнів. Зате замок на горі здавався продовженням скелі, і поряд з таким велетом ми були нікчемними ліліпутами.
Аліса вже зайшла у воду по коліна. Десь поряд у темряві прогуркотів мотор катера, перша хвиля від нього вдарила в берег, обливши її. Аліса скрикнула і, сміючись, почала перестрибувати через хвилі. Потім задерла свою коротку сукню майже до пояса і заходилася викручувати. Підняла голову і, побачивши, що я не відриваю від неї погляду, повільно натягнула тканину на стегна. Пробурмотіла:
— О господи, що це зі мною?
Я знав, що з нею. Мені стало холодно і захотілося залізти в цю теплу, як молоко, воду. Я підкотив штани, схопив Алісу за руку і потягнув у море. Вона була така легка, що я не відчув її ваги.
Аліса впала і потягла мене за собою. Я звалився на неї. Злетів фонтан бризок. Вона засміялася: