— Я зовсім сп’яніла, Кощію! Як, ти сказав, зветься той замок на скелі?
— Генераліф, — прошепотів я. Її губи були зовсім поруч.
— Та дівчина зробила дурницю, запевняю тебе, їй було б там добре зі своїм коханим. Вона, мабуть, упала десь недалеко, можливо, зовсім поряд…
Аліса лежала у воді, опираючись на лікті, її сукня спливла і тепер колихалася на поверхні, як капелюх медузи. Коли я звалився на неї, то інстинктивно взяв за талію. І якщо раніше в цьому не було нічого особливого, то тепер сукня плавала на поверхні і мої руки опинились під тканиною. Я тримав руки на талії, чомусь боячись зсунути їх хоч трохи. Мабуть, щоб не торкнутися того, що мало бути вище чи нижче.
Я обережно підняв очі і зустрівся з її каламутним поглядом. Здавалося, вона дивиться крізь мене кудись в далину. На губах блукала відчужена посмішка. Її рука мляво торкнулася мого ліктя і спробувала опустити сукню. Я стиснув руки ще сильніше.
— Ні, Кощію, — я відчув, як важко вона дихає. Тканина зовсім промокла і під нею чітко проступали обриси грудей. — Ні-ні,— Аліса тихо засміялася. Вона раніше ніколи так не сміялася — просто хихотіла, наче була не в собі. — Тут змійка. Допоможи-но мені.
Поки я стягував з неї одяг, вона шепотіла мені прямо у вухо:
— Отже, у мене роман. Роман з «імператором». Спочатку я думала, що це погано, — те, що відбувається між нами. Тепер я думаю, що це дуже добре.
У неї чудове тіло. Повні груди і вузькі стегна. З глузду можна з’їхати від такого тіла.
Нас з головою накрила хвиля, і ми трохи не захлинулися. Потім Аліса раптом здригнулася і відсунулась. Мабуть, цей триклятий афродізіак перестав діяти. Я дивився, як вона задкує до берега, як схопила і притисла до себе одежу. У мене защеміло серце. Я розбігся і кинувся у воду.
— Кощію! — гукнула вона мені навздогін. — Кощію, вернися!
Я плив у бік обрію. Плив довго, доки місто на березі не перетворилося у пригорщу тремтячих світляків, а світло маяка — в розмірено виблискуючу зелену зірку. Пірнув у глибину. Вода оповила мене тишею і спокоєм. Чувся лише шурхіт повітряних бульбашок, що виривалися з рота на поверхню. Видихнув повітря і перестав гребти, але мене тієї ж миті викинуло нагору. Я пірнав, видихав під водою повітря і намагався вдихнути. Але так і не зміг. Судома стискала горло і не пускала воду в легені. Мене викидало на поверхню, як м’яч. Як у такій воді примудрюються втопитись? Я кашляв, ковтав воду, по щоках текли сльози, але так і не міг нічого вдіяти. Інстинкт самозбереження виявився сильнішим за мене.
Я ліг на спину і довго лежав, дивлячись в чорне небо. Хмари розійшлися, і тепер воно було всіяне міріадами мерехтливих зір. Але ж вона кликала мене. Так, кликала. Я озирнувся в пошуках блискаючої яскраво-зеленої зорі і ніде її не знайшов. Або заплив за мис, або маяк погас. Якщо маяк погас, то справа серйозна. Останній раз він гас лише під час землетрусу 1956 року. Треба пливти до пригорщі світляків, якою мало бути місто. Озирнувся знову. Світляки були з усіх боків. Зоряне небо простилалося від горизонту до горизонту, і такі ж зорі від горизонту до горизонту мерехтіли в темній воді. Зорі були скрізь. Я не знав, де берег.
Хвилин п’ять плив навмання, з надією, що щось підкаже мені напрямок. Але нічого не вийшло. Я не знав, наближаюся чи віддаляюся від берега. Зорі були скрізь — я наче ширяв серед зоряного пилу. Вирішив, що не буду даремно витрачати сили. Піднявся вітер, і тепер мені довелося боротися з хвилями. Скоро я відчув, що німіють ноги і спробував перерозподілити навантаження на інші м’язи. Але тоді почали німіти руки й спина. Відтоді, як піднявся вітер, край неба зорі почали згасати. Біля обрію з’явилися хмари. Питання тепер стояло так: чи вони швидше закриють небо, чи я втоплюся. Зваживши свої сили, почав схилятися до останнього. Мене охопила повна апатія. Я ліг на спину. Не знаю, скільки лежав так. Але раптом якийсь незвичний звук примусив мене прийти до тями. Я озирнувся — гігантський лайнер, рокочучи і здіймаючи буруни, йшов прямо на мене. Його численні палуби сходилися до неба клином і були освітлені ліхтарями, як ялинкові гілки на Різдво. Я рвонувся убік. Теплохід наближався з жахливою швидкістю. Шум перетворився в оглушливий гуркіт. Я зрозумів, що не врятуюся. Аліса даремно чекатиме. Металеве громаддя нависло над моєю головою, і можна вже було розрізнити металеві заклепки, що скріпляли обшивку корпусу. Згори долинала мелодія «Якщо я покохаю» і жіночий сміх. На палубі танцювали. Я встиг прочитати на борту — «Маршал Жуков», і перша ж хвиля, піднята форштевнем, накрила мене з головою. Мені здалося, що зараз вона зав’яже мене вузлом. Я кілька разів перекинувся через голову і поплив до поверхні. У мене ледве вистачило дихання. Боліли легені. Жадібно ковтаючи повітря, озирнувся. Хвиля відкинула мене вбік, і я побачив, як стрункі ряди ілюмінаторів рухаються над головою. Але це ще було не все. Ледве половина лайнера пройшла мимо, як я відчув, що незборима сила тягне мене під корму. Тремтіння води посилилося, мене затрусило, наче в лихоманці. Я знову опинився під водою і, наче заворожений, дивився на величезний гвинт, що обертався. Він наближався. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то був результат жаху, що охопив мене, чи стоячих хвиль у вирі під кормою. Коли гвинт був на відстані простягнутої руки, бурун, що оточував його пінним ореолом, стиснув мене, наче пресом, і викинув далеко за кормою. Мене трусило. Думаючи, що зламав щонайменше кілька ребер, я обмацав себе. Все було ціле. Доля двічі зглянулась наді мною, безглуздо було б загинути тепер.