Выбрать главу

«Маршал Жуков» підходить до морвокзалу біля другої години ночі. Монастирський мис знаходиться на західній околиці міста. Коли я став кметити настільки, що зміг зіставити ці два твердження, то відшукав очима топові вогні теплохода і поплив слідом, забираючи ліворуч.

Я вийшов на пісок метрів за сто від того місця, де ми з Алісою увійшли у воду. З-за скелі викотився місяць і освітив берег жовтим світлом. Аліси ніде не було. Мабуть, вона в автомобілі. Я підійшов до виблискуючого в місячному світлі «Мерседеса». Водій-манекен так само нерухомо сидів, дивлячись у вітрове скло. Аліси в салоні не було.

«О господи, — подумав я. — Де ж вона?!»

Вибіг на пагорб. Якщо вона вирішила сховатися, то це можна було б досить легко зробити серед каміння. Треба спитати цього незворушного йолопа за кермом. Я повернувся до автомобіля.

— Гей, — погукав його.

Він навіть не поворушився. Сидів, прихилившись до дверцят, і дивився вперед. Ну, це вже занадто!

— Гей, якого дідька? — погукав я ще раз і постукав у скло — ніякого ефекту.

Відчинив дверцята, і він випав просто мені під ноги, мало не зваливши мене в пісок. Місяць сховався за якусь скелю, майже все небо знову вкрили хмари і було темно, хоч в око стрель. Я нахилився до обличчя водія. І в цю мить засвітився прожектор маяка. Я аж підскочив з переляку. Але, думаю, не від яскраво-зелених спалахів. Світло маяка чудово віддзеркалювали широко відкриті очі шофера. Вони здавалися скляними. Між ними, на переніссі, темнів круглий, з різко окресленими краями, отвір. Від отвору до перенісся тягнулась чорна смужка загуслої крові. Він уже нічого не міг розповісти. Я схопив його під пахви. Не знаю, як у мене вистачило сміливості доторкнутися до мерця і нащо я взагалі це робив. Мабуть, з'їхав з глузду. Заштовхав труп назад у автомобіль, зачинив дверцята і помчав у бік міста. І лише вдома згадав про Алісу. Мабуть, вона також злякалася і втекла.

19.09.75 р.

На пустирі знайшли труп. Коли ноші клали до «швидкої», простирадло сповзло, і я побачив бліде, біле як крейда лице метрдотеля з «Шанхаю». У нього були сині губи і страшні чорні очі.

Аліси в школі не було. Увесь день ці вбивства не йшли у мене з голови, а увечері я подався на Милчину квартиру, наміряючись провести там обшук. Та обшук був непотрібним — бінокль лежав у кухні на підвіконні. Я підійшов до вікна, взяв бінокля, приклав його до очей і відчув, як зупиняється серце. В Алісиній квартирі були ті троє з будинку на розі Московської і Гоголя. А її самої ніде не було видно.

Не пам’ятаю, як я спускався по сходах, як біг через пустир. Пам’ятаю лише, що падав у смердючі ями, підіймався, знову біг, і гілля кущів боляче хльоскало мене.

На їхніх обличчях не було здивування. Без усякого сумніву — вони мене чекали. Значить, хтось їм сказав про бінокль. Хто?

М’яке голубе світло синього абажура освітлювало кімнату. І клуби цигаркового диму під стелею теж були синіми. Перший — той, що приніс на вокзал дипломат з грошима, сидячи за столом, розхитувався на стільці. На нижній губі в нього висіла цигарка, огортаючи димом плескате, з гострим підборіддям лице. Протяг з відчинених дверей збив попіл йому на сорочку, і він ліниво струсив його на підлогу.

Другий, який стеріг гроші, і котрого я бачив у «Шанхаї», нагадував горилу: товстий, довгорукий, з оброслим щетиною обличчям, низьким лобом і глибоко посадженими очима. Він стояв біля дверей, і від нього йшов дух несвіжих шкарпеток і давно не митого тіла.

Третій підпирав найдальшу стіну. Він був у міліцейській формі. Його лице було в тіні, яку відкидав абажур, але все одно впадав у око колючий погляд з-під кошлатих брів, що зрослись на переніссі — «а ля генеральний секретар».