— А ось і він, — задоволено, з відчуттям нарешті виконаного обов’язку, сказав товстун і вдарив мене по шиї так, що з очей рясно сипонули іскри і саме час було непокоїтися, аби не спалахнула пожежа. Я впав на коліна.
— Так куди ж поділися бакси? — його губи ворушилися біля мого обличчя, демонструючи жовті кінські зуби. — Знаєш, хлопче, в середні віки з тебе зробили б людину-свиню. Відрубали б руки-ноги, — його смердюча пащека смакувала кожне слово, — викололи очі, проткнули барабанні перетинки і відрізали язика. Зупиняючи, звісно, кров, а потім відпустили б.
Він випрямився, і другий удар — ногою в обличчя, перекинув мене на спину, здається, я на мить втратив свідомість. Потім товстун відтягнув мою голову за волосся назад і вдарив обличчям об коліно. Щось хруснуло. Я не втямив, що. Але навряд чи його коліно, скоріше, то була моя щелепа. Та ж невблаганна рука потягла мене до дверей у спальню. Там, на софі, лежала Аліса. Вона лежала на боці, підібгавши ноги. Від її одежі залишилось одне лахміття. Лице було біле, немов з крейди. Очі заплющені. Я рвонувся і вкусив жирну волохату руку. Сильний удар в тім’я знову звалив мене на підлогу, з рота і носа потекла кров.
— Любиш шикарно жити. Шпурляєш баксами, — він нахилився і вишкірився. Мабуть, то була посмішка. — Я б посадив тебе на кіл — відполірував би як слід, натер воском. Потім зняв би з тебе штани…
— Ну, досить, Інсине, — сказав похмурий з плоским обличчям. Досі він байдуже спостерігав за тим, що відбувалося. — Він все зрозумів.
— Не треба було давати гроші. В середні віки я б зварив його…
— Заткни пельку. Треба було чатувати, як слід.
— Та хто ж знав, що то буде такий шпиндель? — огризнувся Інсин, чи як його там. — Та й не бачив я його…
— Ти все зрозумів, хлопче? А тепер іди й неси гроші, — продовжував похмурий. — І тоді одержиш свою бабу. І вважай, що ми обійшлися з нею дуже м’яко.
— Ага, в чудові середні віки, — вставив Інсин-садист, — їй би затисли груди між двома брусками і стискали, — він зробив рух рукою, наче загвинчуючи уявного гвинта, — поки не видавили, наче помідори на томат.
— Притримай язика, сучий Інсине! Біжи, малюк, — похмурий підійшов до мене і підштовхнув до дверей. Я кинув погляд на вхід до сусідньої кімнати.
— Ти диви, та він зволікає! — Сук Інсин зробив рух у напрямку мого погляду.
Я побіг. Біг знову через темний пустир. Падав, повз. Підіймався і знову біг. Не пам’ятаючи себе, влетів до Милчиної квартири. Дзеркало в прихожій байдуже віддзеркалило розбите, схоже на маску клоуна, обличчя: розпухлі губи, на підборідді і щоках — засохла кров, око запливло, лоб у бурих синцях з присохлими пасмами волосся.
Я відчинив шафу, викинув білизну і дістав поліетиленового пакета з пачками зелених купюр.
— Облиш, вона померла.
Я здригнувся і рвучко обернувся — за спиною з біноклем у руці стояла Милка. Навіть у темряві помітив, яке бліде в неї обличчя.
— Вони накрили її простирадлом.
Я вирвав у Милки бінокля і штовхнув її в спальню. Вона впала на підлогу і заскімлила.
Руки в мене так тремтіли, що ледве зміг піймати в окуляр її вікна. Так, вони накрили її простирадлом. З головою, як накривають мерців. Я озирнувся. Милка рюмсала в спальні. Стилети на стіні тьмяно виблискували розсіяним світлом вуличних ліхтарів. Я зірвав зі стіни стилет. Машинально відірвав дошку з підлоги, засунув туди пакет з грошима, сховав стилет під куртку і вибіг у темряву.
В квартирі був лише похмурий з плоским обличчям. Мабуть, вони вирішили, що справу зроблено. Та я був іншої думки. Плоский зустрів мене в дверях з цигаркою в роті. Цигарка в нього завжди стирчить у лівому куточку рота, і від диму ліва половина обличчя зморщилася, як минулорічна картоплина, і мала відштовхуюче похмурий вигляд.
— Ну, приніс, пацан? — його губи презирливо заворушилися, не випускаючи цигарку, і попіл полетів мені під ноги.
Я не приніс грошей, вони йому вже навряд чи здались би. Ніколи не думав, що людина така м’яка. Ніж увійшов у нього, як в лантух з ватою. Його очі розширилися, наче від здивування, щось булькнуло у нього всередині, і з рота потекла кров. Він упав на коліна, затискуючи руками живіт. Цигарка диміла на підлозі. І він, наче не бажаючи розлучатися з нею, уткнувся лобом у підлогу і завмер.
Я підійшов до Аліси. Не знімаючи простирадла, взяв її за руку. Вона була холодною, як лід. Я сидів так, доки десь поблизу не завила міліцейська сирена, а потім кинувся геть. Наштовхнувся на скорченого «плоского». Він був у тій же позі. Я копнув його ногою і він перекинувся на спину, розкинувши руки. На підлозі розтікалася калюжа крові. Тієї ж миті я пообіцяв собі, що уб’ю їх всіх. Встиг вийти за хвилину перед тим, як до під’їзду примчала міліцейська машина.