— Простіше? Я жахливо ревную… Але де можна тримати гроші в тюрязі, якщо там повно злочинців?
— Гроші тримають у капсулі — такому металічному контейнері, котрий схожий за формою на карамель без обгортки. Кажуть, що такі контейнери винайшли ще більшовики за часів полковника Зубатова.
— І де ти тримав цю капсулу?
На обличчі Кощія з’явилася гримаса, наче «Чорна смерть» раптом перестала йому подобатися.
— Як би тобі пояснити пристойніше… Може, ти сама здогадаєшся, де можна тримати невеличку продовгувату капсулу, якщо тобі будь-коли можуть наказати зняти одяг чи просто обшукати?
Милка на хвилину замислилась, насупившись, потім захихотіла, прикривши рота долонею.
— Значить, здогадалась, — сказав Кощій. Торкнув рукою волосся. — Мені все так дивно тут. Навіть м’яке волосся на голові, а не звичний їжак. Я нічого не розумію в нинішньому житті. Нічого не вмію робити. Не знаю, як слід себе поводити. Ні з жінкою, ні з кимось іншим…
Він озирнувся навколо себе:
— Он та білявка вже двічі поглянула в мій бік. Що це означає? Може, я їй подобаюсь?
Милка кинула погляд через плече. Фігуриста білявка, закинувши ногу за ногу, сиділа біля барної стійки.
— Дурень, ти її цікавиш не більше, ніж будь-хто інший. Це повія. Якщо заплатиш, вона піде з тобою нагору. Там є декілька номерів для постійних відвідувачів.
— А скільки це тепер коштує?
— Ця — доларів тридцять.
— А якщо я їй не заплачу?
— Тоді вона здійме галас, і будеш мати справу з отим хлопцем. Він слідкує тут за порядком.
Невисокий кремезний хлопець з жовтим, азіатського типу обличчям, стояв біля входу, притулившись до стіни, і дивився в зал, та, здається, нікого не помічав.
— Той малий? Він навряд чи мене здолає. Я в тюрмі навчився добре битися.
— Не той випадок. Це кореєць. Він був чемпіоном паназіатських ігор з тае квон до. Вчився в Києві, але його вигнали. Може нанести в стрибку до п’яти смертельних ударів.
Зустрівшись з поглядом Милки, кореєць посміхнувся і чемно схилив голову в її бік.
— Та йди ти, — Кощій ще раз кинув погляд на невисоку кремезну фігуру, — ще й посміхається тобі.
— Якщо образиш мене ще раз, то будеш мати справу з ним.
— З цього моменту я — сама ввічливість…
— Розкажи краще, що ти зробив з тим старим. Сподіваюся, садистські витівки з кілком, вмурованим у підлогу, це все байки?
— Байки. Хоча був час, коли він не був старим і дістав мене своїми середньовічними погрозами, але я не збирався бруднити об нього руки. Тільки повинен був дещо у нього розпитати. А щоб він був балакучішим, пішов на будівництво, взяв відерце цементу і почав у нього на очах вмуровувати кілок. Але він мовчав, думав, що я цього не зроблю…
— А ти зробив. Може, ти в тюрмі став садистом?
— Ні. Просто він мене здорово розчарував. Впертий, як сто ослів. Тоді я вирішив спробувати останній спосіб. Прив’язав його під пахви над кілком, і він вже почав було говорити. Але мотузка не витримала — той старикан увесь час смикався, як божевільний.
— Ну й дурень. Ще зі школи пам’ятаю, що тобі не можна братися за жодну серйозну справу. А про що ж ти хотів дізнатися?
Кощій пробурмотів щось нерозбірливе, озирнувся навколо, ніби чекаючи підтримки.
— Дуже задушливо, потанцюємо?
Милка промовчала, прикусила нижню губу.
Нарешті сказала:
— Можеш не відповідати. Звісно, про Алісину дочку, — вона встала, кинула на стіл кілька купюр. — Ось тобі на випивку. Владнаєш з дівчиськом, тоді приходь. Але не раніше. А поки що — прощавай. В мене немає настрою.
Кощій просидів майже годину, бездумно вдивляючись у блакитну далину, де майже біля обрію виднілися два довгих похмурих силуети танкерів, які йшли в Одесу. З’їв тверду, несмачну котлету зі смаженою картоплею і пішов блукати по вулицях.
Вирішив, що повинен звикнути до людей і нормального людського життя. За тринадцять років місто дуже змінилося. Додалося різноманітних вивісок і маленьких крамничок. Плуталися під ногами незвичні хлопчики-газетярі, котрі чіплялися до кожного перехожого. З’явилися безкінечні ряди торговців різними дрібницями. Жінки були переважно одягнуті в коротенькі, прозорі на яскравому сонці сукні, або в майки і шорти.