Іноді він ловив себе на тому, що зупинився перед якоюсь вітриною і витріщився на неї, ніби провінціал, який вперше потрапив у велике місто. То тут, то там зустрічалися молоденькі дівчата з цигарками в зубах — це теж було в дивину Кощієві. Відчуття, що він чужий у цьому місті, не минало.
Вулиця вивела Кощія на пляж. В небі не було жодної хмарки, і білий сонячний диск самотньо висів над морем. Вода грала в його променях, ніби сукня оперної співачки в світлі юпітерів.
Не дивлячись на те, що полудень давно минув, було задушливо, мов у парній. Кощій сів на лавку в тіні і вирішив, що сьогодні краще відпочине, а до нового життя звикнути ще встигне. Кинув погляд на відпочиваючих. Пляж нагадував величезний мурашник: зліва і справа, скільки охоплював погляд, плескалися, їли морозиво і загоряли на сонці безліч майже оголених тіл. Вислів «яблуку ніде впасти» добре підходив до цієї картини. Відмітив, що купальники стали більш відкритими, це були навіть не купальники, а шматочки тканини, котрі безуспішно намагалися з’єднати в одне ціле тоненькі зав’язки.
Кощій також захотів зануритися в прохолодну воду, але з досадою пригадав, що у нього немає купальних плавок. Піт котився градом, і він подумав про те, що один сидить тут одягнений, як останній дурень. Але раптом здогадався, що помиляється. На сусідній лавці сидів кремезний чоловік в сірому піджаці у темну смужку і в синіх штанях і читав газету. Газета йому швидко набридла, він її згорнув і нудьгуючим поглядом почав роздивлятися щедро обдаровану природою брюнетку, котра проходила поряд. Вона стала навшпиньки і, повискуючи, почала заходити у воду. Чоловік недбало розсівся на лавці і його піджак підозріло відстовбурчився під пахвою.
«Безумовно, мент», — вирішив Кощій. Але кого мент тут може пасти? Невже його, Кощія? Ця думка здалася йому такою недоречною, що він навіть посміхнувся. Але інстинкт самозбереження все ж таки взяв гору. Кощій встав і повільно пішов геть від пляжу. Метрів через п’ятнадцять зупинився, висипав пісок з черевика, запалив цигарку. Краєм ока Кощій помітив, що чоловік знову розгорнув газету.
«Виходить, помилився», — вирішив Кощій. Поруч на зупинці пасажири сідали в автобус, котрий йшов у бік Монастирського мису. Кощій, не довго думаючи, викинув недопалок і втиснувся слідом.
На Монастирському мисі все було, як і раніше. Мовчазні кам’яні скелі круто спускалися до води.
Вороже поглядали на непроханих гостей бійниці фортечних стін, ховаючись за кущами бузку. Та й що могло змінитися за тринадцять років у них, які стоять тут вже тисячу?
Традиційні художники, розставивши мольберти, намагались увічнити замок «Ластівчине гніздо», а разом з ним і власне ім’я. Один, в шортах і смугастій майці, закінчував ескіз, а другий, що був лише в плавках, щойно натягнув полотно і з-під долоні уважно оглядав море, начебто сподівався, що зараз з води випірне якщо не русалка, то підводний човен — напевне.
Кощій також озирнувся, чи не з’явиться раптом десь кремезний хазяїн сірого смугастого піджака, але, на щастя, нікого схожого на нього не помітив. Обізвав себе параноїком. Спустився крутою стежкою до пляжу. Пройшов декілька десятків метрів вздовж води. І не міг пригадати, де тоді стояв автомобіль. Білий «Мерседес» з розкиданими навколо трояндами. Може, тут?
Кощій підійшов до самої води, і хвилі лизнули підошви його черевиків. Може, в цьому місці вони з Алісою увійшли в воду? «Що означають ці троянди?» — «Та нічого особливого, просто королівські почесті».
Ось тут, здається, стояв збудований дітьми замок з піску. Чи, може, там? Ні, неможливо пригадати. Може, змінилася берегова лінія, і те місце тепер під водою… Від цієї думки Кощія обдало холодом, наче з моря подув вітер.
Він закрив очі і спробував уявити собі обличчя Аліси, але уява намалювала йому тільки обличчя дівчини, побачене ним на автозупинці біля готелю «Ялта». Тоді у нього ще були сумніви. Але чим більше він про це думав, тим менше їх залишалося. Ім’я, схожість, навіть вік, — все свідчило про те, що та дівчина — дочка Аліси. Хрест на сумнівах поставив він сам, коли знайшов замовника вбивства дівчини і ним виявився Сук Інсин. До цього Кощій не збирався розшукувати дівчину: що він міг зробити для неї, що сказати? Але зараз дещо змінилося. Дочку хочуть вбити, як вбили колись її матір.
Кощій ще раз подивився на замок, який у світлі призахідного сонця з жовтого перетворювався на червоний і рішуче попрямував у бік міста.
Коли Кощій був вже нагорі, вітер, наче вирішивши підтримати рішення Кощія, наздогнав його і підштовхнув у спину. Як тільки силует Кощія зник за деревами, один з художників — той, що так нічого й не намалював, зібрав речі, одягнувся і швидко пішов слідом.