— Якісь проблеми, моя мила Мило? — його запитання прозвучало як «кі проп-лем мой міла-Міла». Він завжди її так називав — «моя мила Мило».
— Пак, у тебе є ключ від двокімнатного номера нагорі? — спитала вона, і ледь помітний рум’янець вкрив її щоки. Про кілька номерів нагорі знали лише постійні відвідувачі ресторану. Ними користувалися за окрему платню, якщо клієнт і клієнтка хотіли усамітнитися.
— Для вас, моя мила Мило, що завгодно, — відповів Пак.
— Мені він потрібен на годину. І ще, Пак, той чоловік, котрий сидить зі мною… Я зараз піднімуся з ним нагору і хочу, щоб ти подивився, що у нього в кишенях. Я не буду зачиняти двері на защіпку і спробую зробити так, щоб його одяг залишився в передпокої. Зроби це для мене, Пак, прошу тебе, — вона поклала йому руки на плечі і несподівано поцілувала в губи.
Пака обдало п’янким солодким запахом парфумів, і він на мить відчув дотик її теплого тіла. Йому подобалася ця чарівна жінка, на яку весь час хочеться озиратися — від струнких ніг і досконалої фігури важко відірвати погляд. Вона вигідно відрізнялася від лякливих кореянок, яких він знав дома, і гордовитих білих, які дивилися на нього, як на частину ресторанного умеблювання. За одну її посмішку він готовий був віддати все, що мав, а за те, щоб володіти нею, не замислюючись, віддав би життя. Він кивнув і відступив до стіни. Очі його заблищали. А може, то був відблиск юпітерів, що спалахнули. Корейці відмінно приховують свої почуття.
Тим часом на подіумі посеред залу троє довговолосих затягли ідіотську пісню, що складалася всього з двох слів — «Паго-Паго» і «Акапулько», витанцьовуючи в модному стилі «хіп-хоп». Кілька пар топталися на танцювальному майданчику. В темному кутку, поряд з чоловічим туалетом, довгорукий, схожий на пітекантропа тип тискав пишну брюнетку. Брюнетка тихенько повискувала — чи то від задоволення, чи то від обурення. Іншим разом Пак викинув би хулігана геть. Але зараз його увагу займало інше — чоловік у відмінно припасованому твідовому костюмі, обіймаючи Милку за талію, підіймався сходами на другий поверх.
Пак виждав двадцять хвилин і, м’яко ступаючи, піднявся нагору. Пухнаста блідо-зелена доріжка, котру, здавалося, можна було стригти, як газон, робила його кроки зовсім нечутними. Двері відкрилися, наробивши шуму не більше, ніж падаючий аркуш паперу.
У першій кімнаті впереміш лежала чоловіча й жіноча одежа. З іншої долинали зітхання і сміх. Просуваючись нечутно, наче тінь, Пак підійшов до стільця, на спинці якого висів піджак, засунув руку до внутрішньої кишені і дістав книжечку в червоній шкіряній обкладинці. Розгорнув. «Міністерство внутрішніх справ. Сержант Борис Вікторович Петров». Мент. Вузькі очі Пака стали ще вужчими. Такого погляду не лякаються. Він просто паралізує.
Пак підняв білу сукню з підлоги, на мить підніс до обличчя — сукня мала той же чудовий аромат, що і її господиня, і вислизнув у коридор.
Милка підійшла до Пака через півгодини. Він зі здивуванням відмітив: жодного натяку на те, що відбувалося нагорі. Хіба що свіжа помада на губах і легкий рум’янець на щоках. Пак не відчув ревнощів. Вона довірилася йому і тому здавалася як ніколи близькою і бажаною.
На подіум випустили стрижену під нуль дівицю. На ній була коротка сукня з безліччю рюшок і величезним декольте. Вона так вихилялася, що, здавалось, збирається вислизнути з сукні не інакше, як через те декольте.
Милка зупинилася поряд із Паком і одними очима спитала:
— Ну що?
— Мент, — ледь чутно відповів він.
Милка здригнулась. Так вона й думала. Мент. Озирнулася на Бориса. Він був повністю захоплений дівицею на подіумі.
Облишивши нерозважливі наміри вибратися з сукні через декольте, дівиця почала звільнятися від неї традиційним способом — стягуючи через голову. «Парус» був першим в Ялті рестораном, де почали демонструвати стриптиз.
— Пак, я хочу, щоб він не поїхав зі мною.
Пак похитав головою:
— Мені дуже важко буде зробити це, моя мила Мило (мой міла-Міло), — Пак сам не вірив, що зможе їй відмовити.
Вона зазирнула йому в очі. Очі в неї не були голубі або сірі, як у більшості блондинок, а сині з блакитними білками і довгими темними віями. Таким же синім було небо над Кореєю. І Пак зрозумів, що ніколи не зможе сказати їй «ні».
— А ти знаєш, де я живу? — вона взяла його за руку і потягнула за собою у вестибюль. Поклала руки на плечі — уже вдруге за вечір.
— Так, мой міла-Міло.
— Я буду чекати тебе сьогодні. Пізно. Чим пізніше, тим краще. Але він повинен залишитися тут.