— Прошо, — погукав він. — Прошко, вона повернулася.
Прохоренко з’явився відразу ж, на ходу застібаючи сорочку. Слідом визирнуло обличчя дівчини. Вона наморщила носика і невдоволено спитала:
— Ну, чого тобі, товстунець?
Прохоренко повернувся і, не звертаючи уваги на протести, заштовхав її назад. Для нього не існувало дилеми між роботою і коханням.
— Сама? — діловито запитав він, беручи бінокля.
— Здається, сама, але увійшла вже хвилин п’ятнадцять тому, а світло не вмикає…
Мила не зразу поїхала додому. Вона звернула до набережної і довго стояла, дивлячись у чорноту моря. Про кого думала: про Кощія, про Штерна? Хто знає… Додому вона повернулася, коли була вже глуха ніч. Потім вона зайшла в якусь забігайлівку на березі. Замовила горілки. Офіціант здивовано позирнув на неї — жінки ніколи не замовляли горілку.
Борис чекав її біля дверей. Він не знав, що з ним трапилося. Година випала з життя і ніяке припущення не спадало на думку. Відчуття було таким, наче на нього впав будинок. Він і зараз був лише наполовину живим. Сили ледь вистачило, щоб дістатися сюди і викрутити лампочку в коридорі. Тепер він навряд чи зможе випхати її у вікно. При такому співвідношенні сил може виявитися, що не вона, а він викинеться з вікна в п’яному чаду. Хоч полковник ніколи не був догматиком і завжди вітав творчий підхід до справи.
Йому треба звільнитися від цієї кралі, і він звільниться від неї, а як, то вже його, Бориса, справа. Відтоді, як він зайнявся Милкою, ніколи не носив з собою зброї, аби не викликати підозру. Але в піхвах на гомілці мав чудового фінського ножа. Сьогодні в ресторані, коли їй захотілося зайнятися з ним коханням, ледве встиг засунути його під шафу. Добре, хоч була навдивовижу розгублена і нічого не помітила.
Він стояв у дальньому кутку коридору, притиснувшись до стіни. Ніж тримав за спиною, щоб не блищало лезо. Милка, не помітивши його, відімкнула двері і зайшла в квартиру. Він зробив кілька швидких тихих кроків і опинився на порозі раніше, ніж вона встигла закрити двері. Чув, як вона нишпорить по стіні — шукає вимикач. Тримаючись за лутку, він ступив слідом і вдарив її ножем знизу вгору — під ліву лопатку. Вона скрикнула, озирнулася і стала опускатися на коліна. На сукні швидко розпливалась велика чорна пляма. Ось і все. Він висмикнув ножа і відступив до вікна.
Тим часом Прохоренко вже точно розгледів, що в кімнаті чоловік. Чоловік цієї дівиці в морі. Знав це напевне. Значить, в квартирі Кощій. Удача! Його очі заблищали. Він швидко розчохлив снайперську гвинтівку, загнав патрон у патронник і підніс її до плеча. Приціл наблизив силует у вікні так, що, здавалось, можна було простягнути руку і дати йому щигля. Перехрестя прицілу лягло на потилицю. Силует не ворушився, стояв з нахиленою головою, наче роздивляючись щось на підлозі…
«Ні, занадто все просто, — вирішив Прохоренко. — Візьму живим», — і поставив гвинтівку на запобіжник.
— Борщ, бачиш у вікні силует? Націлься йому в голову і замри.
— Ти що? — охнув Борщ.
— Тоді іди і бери його, а я тебе прикрию, — усміхнувся Прохоренко, вганяючи обойму в пістолет.
— Ну, дідько з тобою, — пробурмотів Борщ, взяв гвинтівку в руки і прицілився у вікно навпроти, ледве стримуючи дрож у колінах. Стріляти в тирі — одна справа, а стріляти в людину йому ще не доводилось.
Прохоренко з пістолетом у руці вже біг через вулицю. Злетів ходами. Двері були прочинені. Тримаючи пістолет напоготові, Прохоренко просковзнув у квартиру. Силует чоловіка чітко вимальовувався на тлі неонового напису у вікні: «Купуйте телевізори „Фотон“».
Прохоренко присів за дверима, націлився йому в живіт і крикнув:
— Замри! Тримай руки подалі від себе, якщо не хочеш одержати кулю в кишки.
Чоловік здригнувся, позадкував і вперся спиною в підвіконня.
— Дивись, а то випадеш з восьмого поверху. Думаю, це тобі не сподобається.
Чоловік слухняно розвів руки в боки.
— А тепер повернись і подивися у вікно на тому боці.
Чоловік повернувся. З вікна навпроти прямо йому в обличчя дивився ствол снайперської гвинтівки. Тьмяно виблискував оптичний приціл.
— Оцінив? Тепер ноги ширше і не ворушись, — Прохоренко, не опускаючи пістолет і намагаючись не з’являтися у віконній проймі, обшукав кишені чоловіка і дістав ніж.
— Значить, ти пришив свою кралю? — він відступив назад. — Тепер повернися.
Чоловік повернувся. Прохоренко вилаявся і опустив пістолет. Цього він не чекав. Розставивши руки, перед ним стояв шофер його шефа — Борис Петров. Прохоренко не виносив Петрова, як оперативник не переносить шоферів, фотографів і інших маминих синків. Але Петрова він не лише не любив, а просто терпіти не міг. Петров був протеже і любимчиком полковника. Тепер любимчику кришка.