— Хто? — повторив кореєць втретє і наступив Прохоренкові черевиком на горло.
— Він, — корчачись від болю, прохрипів Прохоренко і очима вказав на застиглого біля стіни, білого як аркуш паперу Петрова.
Це був град ударів, навряд чи їх можна було відрізнити один від одного. Петров помер після першого — «скі-сай йоп-чаги» — удару ребром стопи в шию. Але не міг упасти. Лише повільно осідав униз. Кожен удар зупиняв його на мить, і коли він все ж опинився на підлозі, на стіні темніла кривава пляма, що обрисами нагадувала тіло. А саме тіло, здавалось, побувало в авіакатастрофі.
Воно впало лише тоді, коли кореєць повернувся, щоб метнути ніж. До цього часу він «працював» лише ногами, і ніж залишався у нього в руці. Прохоренко, звиваючись, намагався дотягтися до пістолета, і ніж пришпилив його руку до підлоги.
Кореєць опустився на коліна. Жінка, ще кілька годин тому жива і прекрасна, була мертвою. Губи припухли, на обличчі застигло здивування. Кореєць заплакав.
Заскрипіли двері, і на порозі з’явився старшина Борщ. Остовпівши, він вирячився на криваву картину. Його тремтячі руки намагалися намацати кобуру. Кореєць крикнув на нього, і Борщ упав на коліна, прикривши голову руками. Він лежав, уткнувшись обличчям у підлогу, і чекав смерті. Але смерть примушувала себе довго чекати.
Борщ обережно підвів обличчя. Кореєць, наче кам’яний ідол, нерухомо сидів біля тіла. Намагаючись не підіймати голови, як величезна черепаха, Борщ почав виповзати з жахливої квартири. На сходовій клітці він підвівся на ноги і побіг униз. Ніхто не переслідував його. Він добіг до телефонної будки і набрав «02». Викликав наряд, не маючи сил від пережитого жаху, опустився на підлогу будки.
Кореєць просидів так цілу годину і отямився лише від виття міліцейських сирен за вікнами. Коли він визирнув на вулицю, не менше десяти автомобілів стояли біля під’їзду. Фіолетові спалахи заливали вулицю танцюючим синім світлом. Зла посмішка промайнула на губах корейця. Він підняв пістолет і ніж, пістолет засунув за пояс, а ніж встромив у підвіконня. Замкнув двері.
Його не могли взяти до ранку. Як демон, він заявлявся то з-за дверей, то стрибав зі стелі, вбиваючи один за одним спецназівців, що намагались потрапити до квартири. І лише коли з Севастополя прибули військові снайпери і зайняли позиції на горищах навколишніх будинків, міліція увірвалася в квартиру. Кореєць лежав, уткнувшись обличчям у плече жінки і однією рукою стискував її руки. Куля снайпера влучила йому в голову.
Частина четверта
Смерть в океані — звичайна справа
Коли поховальний патруль
піде,
І шуліки полетять за ним,
Про мертвих прийде взяти звіт
Мудрих гієн загін.
Розділ 1
Удар був досить сильним і ніхто не втримався на ногах. Але не таким, аби припустити, що рятувальна капсула потрапила під кіль надводного корабля. Мабуть, то була вибухова хвиля від ракетоносця. Підйом припинився. Їх було п’ятеро — капітан-лейтенант Чарлітов і четверо моряків. В очах моряків — чотирьох першорічників, що потрапили на ракетоносець лише шість місяців тому, світився переляк. Жодному з них ще не виповнилося двадцяти, а смерть вже занесла над їхніми головами кістляву п’ятірню. Всі дивилися на офіцера, його рука нервово натискувала кнопку продуття баласту.
Глибиномір показував дванадцять метрів. Чарлітов відкрив нижній люк. В ньому плюскотіла вода. Там, у нижньому відсіку, лежали апарати підводного плавання і балони зі стисненим киснем. «До апаратів не дістатися», — відзначив він. Балони лежали в замкненому, ще й загвинченому законтреними гвинтами рундуку. Човен був суперновим і на ньому передбачили все. Навіть те, щоб моряки, зачинені на півроку в металевому череві, не використовували кисню для добування кайфу.
— Ну що ж. Над головою всього десять метрів — спливемо, — Чарлітов намагався говорити так, щоб голос звучав якомога бадьоріше.
Ситуація була досить тяжкою, але не безнадійною. Подібні вони не раз програвали в учбовому центрі під Севастополем. Тільки б працювала гідросистема. Він повернув потрібного важеля. Люк зі скреготінням прочинився, вода вдарила струменем. Хтось зойкнув.
— Тихо, все йде як слід, — гаркнув він. Так і треба зараз поводитися з ними, щоб не знялася паніка.