Частина друга
Метелики в склепі. 1989 рік
Розділ 1
Літак з Харкова відлітав о першій годині ночі і мав залишатися в повітрі чотири години. Софія знайшла своє місце і, відкинувшись на спинку крісла, полегшено зітхнула. Позаду залишився аеропорт, де до неї причепився довгов’язий прищавий тип, схожий на П’єра Рішара з фільму «Високий блондин у чорному черевику». У того типа навіть була скрипка у футлярі. Блондин був негарним і на додачу від нього тхнуло несвіжим біфштексом, який він, мабуть, щойно з’їв у вокзальному буфеті. Софія страшенно зраділа, коли оголосили посадку на її рейс. Після просторого залу в боксі, до якого вона потрапила, було страшенно тісно. Нахабні бундючні службовці безцеремонно перекидали речі в її валізах. З боксу вона відразу потрапила в штовханину обшарпаного автобуса, що підвозив пасажирів до лайнера. Софія сподівалася, що всі проблеми вже позаду, але тут почалося непорозуміння з місцями. Втім, три стюардеси в синій формі та сліпучо-білих сорочках швидко все владнали. Крісло було зручним і, здавалося, зробленим якраз для її фігури.
Заревіли реактивні двигуни, підтверджуючи, що все неприємне дійсно вже позаду. Будівля аеропорту з ідіотським шпилем на даху, що нітрохи не пасував до архітектурного ансамблю, повільно попливла назад. Зупинка на вихідній позиції і нарешті зліт, під час якого літак так вібрував, що, здавалося, він зараз ось-ось розсиплеться на частини. Нарешті лайнер злетів, заломивши якийсь немислимий віраж на ліве крило, і помчав у ніч, залишаючи позаду розсип вогнів великого міста.
Софія навіть і гадки не мала, що скоро з жалем згадуватиме штовханину аеропорту і прищавого донжуана зі скрипкою. Та згадка стане тонкою ниткою, що зв’язуватиме нормальний світ зі світом жаху.
Софія вперше летіла у великому реактивному лайнері і все тут було їй у дивину. Шість рядів крісел замість традиційних чотирьох, як у АН-24, що обслуговують місцеві авіалінії. Чотири гарненькі, схожі на ляльок, стюардеси замість однієї чи двох старих гримз. Сніданок, який подали відразу після зльоту. На місцевих лініях давали лише лимонад у пластикових чашках.
Мило посміхнувшись, стюардеса поставила на розкладеному столику перед Софією дві тарілки з фольги. На одній була копчена риба, а на іншій — смажена картопля. Коли Софія побачила копчену рибу, то відразу згадала повість Артура Хейлі «Аероплан», яку друкувала з продовженням місцева газета. Екіпаж і частина пасажирів отруїлися там копченою рибою і нікому було посадити літак на землю. А що, якщо точно таке ж трапиться і в них на борту? Безглуздя. Вона прогнала ту неприємну думку, з’їла картоплю і навіть трохи риби. Десь у підсвідомості та безглузда думка про копчену рибу все ж залишилася. Стюардеса знову, мило посміхнувшись, забрала посуд.
Софія роззирнулася навкруги. А може, дійсно комусь стало недобре від риби? Але нічого схожого помітно не було. Дехто читав, дехто намагався заснути, але більшість пасажирів ще закінчували сніданок, чи, може, вечерю? Так і не вирішивши, як назвати цю трапезу о другій ночі — пізньою вечерею чи раннім сніданком, Софія продовжувала оглядати салон.
Її місце виявилося середнім серед трьох рядів крісел, що йшли по правому борту, і вона подумки вилаяла себе за те, що одягла коротку спідницю. По-перше, тому, що було страшенно холодно. Цікаво, вона добре знала, що в салоні лайнера, напевне, підтримується стабільна кімнатна температура — 20 градусів за Цельсієм, але, здається, їй було холодно від самої темряви за ілюмінатором. А може, ще й від того, що вона добре знала з курсу аерології — за бортом на такій висоті була температура близько мінус п’ятдесяти, і на додачу — розріджене повітря, удвічі більш розріджене, ніж на вершині Евересту. У випадку розгерметизації салону на такій висоті людина не встигає навіть відчути холоду, бо вмирає за кілька хвилин від задухи. Так що холод тут загрожував найменше. А може, їй було холодно якраз від того, що вона знала те, над чим пасажир звичайно навіть не замислюється?
Софії були відомі всі ці речі через те, що вона щойно закінчила гідрометеорологічний технікум у Харкові за спеціальністю «Метеорологія» і мала тепер пропрацювати три роки на важкодосяжній метеостанції на Східному Памірі. З міста Ош, куди летів лайнер, їй треба було доїхати автобусом до загубленого в передгір’ях Паміру містечка Аршабад, а далі — відлетіти вертольотом на станцію. Звісно, Софії шкода було втратити три роки життя, проводячи час серед мовчазних скель. Але нічого не вдієш. Зараз їй дев’ятнадцять, а коли вона летітиме назад, буде двадцять два. За три роки можна було б чимало встигнути. Можливо, вона вийшла б заміж, навіть народила дитину… Вийти заміж? Але за кого? Може, за того прищавого «П’єра Рішара»? Вона посміхнулася. Ні, то вже занадто.