Відкрили люк. Софія разом з усіма пройшла до виходу і ступила на трап. Яскраве сонце засліпило її.
Розділ 2
До Аршабаду вона дісталася за п’ять годин без усяких пригод, якщо за пригоду не вважати те, що водій-узбек подивився на квиток і витріщився на неї так, наче побачив щонайменше дві голови або три ноги. Втім, Софія не звернула на це особливої уваги, віднісши все на рахунок своєї короткої спіднички. Подумки ще раз вилаяла себе за неї, адже знала, що азіатські жінки не носять спідниць взагалі, а коротких і поготів. Під сукню чи халат вони одягають обов’язкові шаровари до щиколоток, хоч Софія й не розуміла, навіщо.
В Аршабад Софія приїхала вже надвечір. Автобус зупинився біля похиленої дерев’яної будівлі з написом «Автовокзал».
Софія знала, що обсерваторія знаходиться на протилежному кінці містечка і сподівалася на те, що її хтось зустріне. Але, на превеликий подив, її ніхто не чекав. Втім, містечко було зовсім крихітним — кілька вулиць, відгороджених від похмурих гір лісом та ущелиною-урвищем. Нічого не залишалося, як здати речі до камери схову і йти до обсерваторії пішки.
Містечко складалося з запилених, вигорілих на сонці будинків, збудованих у східному стилі, вздовж вулиць росли обрізані майже до стовбурів дерева. Скрізь пурхали хмари пістрявих метеликів. Софія відмахувалася від них, але це було не так просто зробити. Метелики сідали на плечі та руки, намагалися заплутатися у волоссі, лізли до рота. Рятуючись від настирних комах, Софія зайшла до якогось кафе.
Офіціант-киргиз запитав, чого їй треба. Софія страшенно зголодніла — останній раз вона їла в літаку і тому замовила перше, друге і третє. Офіціант пішов, а Софія озирнулася навкруги і помітила, що в кафе немає ні столів, ні стільців.
Столи були низенькими — сантиметрів п’ятнадцять заввишки, застелені ковдрами. На кожному широкому столику стояв вузький приблизно такої ж висоти. Кілька киргизів, схрестивши ноги, сиділи на одному з широких столів і пили чай. Посуд стояв на меншому столику. Всі відвідувачі кафе були босоніж, а їхнє взуття стояло на підлозі.
Софія замислилася, як же вона сяде за цей стіл у своїй коротенькій спідниці. І, здається, це цікавило не лише її одну. Киргизи облишили чай і розглядали її, мало не відкривши роти. Офіціант поставив їжу на найближчому від Софії столі, відійшов убік і став, прихилившись до стіни, скоса спостерігати.
Софія позирнула на їжу і зрозуміла, що і тут припустилася помилки. І перше, і друге було у величезних полумисках і кожного з них вистачило б, аби нагодувати принаймні двох. На перше була оранжева рідина, страшенно схожа на томатний соус. В соусі плавало кілька картоплин. Друге — рис з м’ясом, і третє — величезна чашка компоту. Загалом же все мало досить смачний вигляд, але сісти в короткій вузькій спідничці не було жодної можливості.
Тільки тепер Софія зрозуміла, для чого в гардеробі киргизок ті шовкові шаровари. Втім, тепер вона вже не була впевнена навіть в тому, що киргизки взагалі сюди заходять. Можливо, тут лише для чоловіків? Врешті-решт Софія дочекалася, поки офіціант пішов, і просто втекла.
Вона йшла запиленою вулицею і лаяла себе за недоречну спідницю та туфлі-човники на високих підборах. Не помітила, як повернула в якийсь завулок і опинилася на околиці. Навколо не було видно жодної душі, лише за кількасот метрів якийсь бородань пас отару овець.
Софія попростувала прямо до нього:
— Перепрошую, як дістатися до гідрометеообсерваторії?
Чоловік підвівся з землі і зробив кілька кроків до Софії. Чорна борода вкривала майже все його обличчя. Сплутане волосся ховалося за коміром засмальцьованого пальто, в яке чоловік був одягнений, незважаючи на спеку. До Софії долинув жахливий сморід, що йшов від нього. Софія зупинилася. Їх погляди зустрілися, і Софії здалося, що в очах чоловіка спалахнули зловісні вогники.
— Будь ласка… — вона позадкувала. Озирнулася назад і побачила, що відійшла від крайніх будинків метрів на триста. Сонце майже сховалося за обрій, навкруги не було ні душі. А поряд цей страшний чоловік. Та тут з нею можна зробити все що завгодно!