Софія також подивилася на свій графік, але з відвертою ненавистю, і ледве не розплакалася. Вона приходила виконувати цю лабораторну принаймні вже втретє. Побачивши такий розпач на її обличчі, «радіотехнік» розреготався і запропонував відвезти її додому. Додому вони, звісно, не поїхали, а зупинилися біля якогось кафе і випили кави. Потім шампанського. І, Софія вже не пам’ятала як, знову опинилася на тій же кафедрі радіотехніки і в тій же лабораторії. В підсобці на шкіряному дивані вони довго цілувалися. Потім викладач цілував і роздягав її. Софія згадала, що їй зовсім не було соромно, хоч вона лежала перед ним зовсім оголена. Викладач звідкись добув простирадло. Скинув краватку, сорочку. Софія пам’ятала, що сорочка була біла, а краватка — синя в сіру цяточку. Він розстебнув змійку на брюках і тоді вона вперше побачила те, що мало увійти в неї. О господи, воно мало просто жахливі розміри! Та ця штука зараз розірве її!
Софія скрикнула, підібгала ноги і, обхопивши руками коліна, забилася в куток. Він став перед нею на коліна і, взявши за щиколотки, потягнув до себе.
— Ні, — не приховуючи жаху, скрикнула Софія, — ні!
— Що таке? — не зрозумів він і спробував розсунути руками її коліна.
— Ні! — знову скрикнула вона. — Нізащо!
— Що трапилося? — запитав він і, здається, раптом зрозумів. — Це вперше?
Софія навіть не ворухнулася.
— Скільки тобі років?
Він торкнув її за плече і повторив запитання.
Вона відповіла:
— Сімнадцять.
— А щоб тебе, — вилаявся він. — Навіть неповнолітня!
Роздратовано шпурнув їй одяг. Та побачивши, що вона не ворушиться, сів поряд і почав її одягати. На цьому все й закінчилося. Наступного дня вони зустрілися в коридорі і ледь привіталися — Софія, опустивши очі, а він — дивлячись кудись у неї над головою.
Втім, як кажуть, немає лиха без добра. Того ж дня Софія зовсім випадково помітила, що по всіх лабораторних роботах в неї стоїть «залік».
Софія труснула головою, проганяючи спогади. Поряд з будинком метеостанції на лузі пурхають у танку метелики — червоно-чорні, білі в чорну цятку, з синіми крилами і смугастим черевцем. Їх так само багато, як і в місті. Вони збираються у барвисті зграйки, водять веселкові хороводи.
Тут Софія зіткнулася ще з однією особливістю роботи на важкодосяжних станціях, про яку раніше не мала уяви. Цю особливість можна назвати великою нудьгою. В Харкові вона трохи не щодня ходила в кіно, відвідувала якісь вечірки. Тут у неї не було можливості навіть подивитися телевізор. До найближчого ретранслятора — кількасот кілометрів. Залишається радіоприймач, але й він вже надокучив.
Софія, щоб чимось заповнити вільний час, почала збирати колекцію з метеликів. Вірніше, до її появи на станції цим уже займалася Ліна, але кинула. Софія просто знайшла альбом і вирішила закінчити колекцію. Метелики майже не бояться її, вона підкрадається, бере блакитного махаона за крильця і лише тоді згадує, що альбом з метеликами вчора зник. «На важкодосяжній метеорологічній станції зник нікому не потрібний альбом з метеликами», — звучить на зразок анекдота. Наприклад, того — про негра, що загоряє на пляжі. Може, взяла та дурепа Ліна?
Софія повертається до будинку. Навшпиньки підходить до кімнати сестер. За дверима тиша. Зазирає досередини — нікого. У кімнаті страшний розгардіяш. Софія заходить, причиняє за собою двері. Зазирає у всі кутки, до тумбочки, під ліжко. Альбома ніде не видно. Ще раз оглядає кімнату. Крім плакатів з культуристами, що грають величезними м’язами, нічого більше не впадає в очі. Вона зачиняє двері і виходить на ганок.
— Привіт! — весело гукає до неї Ліна і привітно махає рукою.
Тіни поряд з нею немає, вона бродить лугом, збирає квіти і мугикає якусь пісню.
— Привіт! — відповідає Софія. — Ти не бачила альбома з метеликами?
На обличчі Ліни з’являється ненагране здивування:
— Альбома? В котрому я почала збирати метеликів, а потім віддала тобі? Ні…
— Він кудись зник, — пояснює Софія, розуміючи, що Ліна говорить правду.
— Знайдеться, — безтурботно кидає Ліна. — Ця станція, здається, — єдине місце, де ніщо не може зникнути безслідно. Хіба що поцупить якийсь птах, — вона відразу ж забуває про Софіїне запитання, підводить голову і довго дивиться на хмару, що зависла над станцією:
— Що це за хмара, ти дивилася атлас?
Для визначення назви хмар на станції є великий атлас-класифікатор хмар, де можна знайти фотознімок будь-якої хмари та її латинську назву.
— Немає потреби. То звичайні «кумульо німбуси».