Тим часом вони вже дісталися того місця, де треба було повертати з яскраво освітленої Свердлова на темну Юмашева. Монологи хлопця трохи змінилися. Він говорив про те, що вона безсердечна, суха, беземоційна.
«Мабуть, він був би у захваті, якби ми трахнулися прямо тут на якійсь лавці», — подумала Софія. Якби вона була дійсно впевненою, що він буде ніжним цієї ночі, то, мабуть, таки запросила б його. Може вона сподіватися на ніжність? Ні, звісно що ні. Звідки їй відомо, як він буде себе поводити? Але, з іншого боку, їй скоро дев’ятнадцять, а в неї — ні нареченого, ні навіть хлопця. Значить, вона запросить його? Значить, запросить. Вони дійшли вже до самого будинку. Дістала ключа. В цьому районі всі будинки були обнесені височенними парканами — значно вищими людського зросту, і навіть хвіртки замикалися на ключ. А справа була в тому, що за кілька кварталів звідси знаходилася холодногірська тюрма.
Тюрма мала цілком ідіотський, картатий вигляд. Такою її зробили 1980 року, коли повз неї вулицею Свердлова мали пронести олімпійський вогонь. Гратчасті вікна та сірі стіни могли неприємно вразити закордонних журналістів, що супроводжували його на шляху до Москви. Ось тоді гратчасті вікна й закрили величезними пластиковими щитами, пофарбованими в усі кольори веселки.
Так ось, викинуті на старість з тюрми злочинці всіх мастей осідали прямо тут. Бомжували, ночували на горищах будинків. Холодна Гора просто кишіла ними. І обивателю доводилося рятуватися від екс-зеків височенними огорожами.
Софія вставила ключ в замкову шпарку і озирнулася. Хлопець зник. Невже в нього не вистачило наполегливості? Вона тепер уже шкодувала, що не відповіла на його залицяння, не подала йому надії. Ключ зі скреготінням повернувся в замку. Софія постояла, прихилившись до паркана, хвилин десять, і він таки з’явився. Підійшов до неї. Але тут трапилося те, чого вона не чекала. Він раптом обхопив її руками і потягнув на клумбу, що була поряд. Софія відчула запах спиртного і зрозуміла, що він забіг до бару на розі і, мабуть, для хоробрості випив чогось алкогольного. Софія зовсім не сподівалася на такий розвиток подій і пройшло кілька секунд, перш ніж вона почала чинити опір. Спробувала вирватися.
— Облиш, — крикнула вона. — Облиш!
Він зробив їй підніжку і вони впали в духмяну траву. Софія пручалася, що було сили, а її свідомість наче спостерігала все, що відбувалося, збоку. Наче хтось інший керував її тілом, наче це тіло взагалі не належало їй. Чому вона пручається, адже тільки що сама хотіла цього?
Він навалився на неї всим тілом, запускаючи праву руку під спідничку і ногою розтискаючи коліна. Ліва рука опинилася під блузкою, боляче здавила груди.
— О чорт, та відпусти ж мене! — крикнула Софія.
Лікоть лівої руки надавив їй на горло, не даючи можливості дихнути. Софія злякалася вже по-справжньому — та він же задушить її! І впилася зубами в його руку.
Він застогнав від болю.
— Сука! — і вдарив долонею по обличчю.
У Софії з очей бризнули сльози.
— Облиш, прошу тебе.
— Мовчи, а то гірше буде!
Він задер на ній спідничку і вона відчула, що його рука зриває з неї білизну. Пальці дісталися до промежини. Софія скрикнула від болю.
— Гей, — почула вона голос, — що це там відбувається?!
Софія відчула, що жахливі руки облишили її і, зовсім знесилена, заплющила очі. Підсвідомість фіксувала чиїсь кроки, розмову. Але того, про що говорять, Софія не розуміла.
Отямилася вона від того, що її підводять чиїсь руки. Вона розплющила очі. Двоє бомжів — чоловік та жінка — схилилися над нею. Від них йшов дух нафталіну і давно немитого тіла.
— З тобою все гаразд?
— Так.
— Він вже пішов.
З нею було дійсно все гаразд, якщо не рахувати досить болючих подряпин на ногах. Та ще пошматованого одягу і білизни.
Вона зайшла до свого флігеля, скинула туфлі, упала на ліжко і розридалася. Ось таким невдалим видався випадок, коли вона сама вперше вирішила стати жінкою.
Розділ 5
У небі репетують птахи. Софія підіймає голову і довго здивовано дивиться вгору. Зграя птахів кружляє над нею, і то один, то другий кидається униз, від самої землі злітаючи вгору. Вона вже зібралася йти далі, та крик раптом лунає над самісінькою головою, і птах, ледве не зачепивши її крилом, падає на каміння. Там, де він упав, залишаються сліди крові та мозку. Софія задкує від тільця, що здригається, поки не упирається спиною в ганок метеостанції. Озирнулася, чи не бачили її переляку Ліна і Тіна. Ні. Це добре, бо, напевне, відразу б почали глузувати.