— Що, суки, не чекали? — проголосив Азіат традиційне вітання.
— Не трави мульку, що там на волі? — запитав здоровило на прізвисько Прищ, котрий верховодив усією зграєю.
Здоровило Прищ зовсім не відповідав своєму прізвиську, як, втім, і Шатл — маленький худенький блондин. Касіус Клей також не відповідав образу боксера-важковаговика. Був височенним брюнетом, з важкою щелепою і маленькими глибоко посадженими очицями. Прізвиська свої вони одержали, коли вперше потрапили за грати. У день вибору прізвиська якийсь із зеків, зазвичай блатний чи злодій у законі, визирав у загратоване віконце і вигукував:
— Тюрьма-ріднуха, дай кликуху!
І перший із зеків, хто чув це звернення, мав вигукнути що завгодно у відповідь: скажімо, «доходяга» або «Мухамед Алі», і тоді атлет ставав «доходягою», а потворний горбань — «Аленом Делоном». З цієї миті прізвисько назавжди прилипало до зека і залишалось до кінця життя.
— Місто кишить «червоними шапками», до обсерваторії не потрапимо, — кинув Азіат, сідаючи до столу. — Втім, як і до аеропорту…
Прищ брудно вилаявся.
— І що тепер, мотати новий строк?
— Вважаєш, що нас пасуть? — запитав Касіус Клей.
— Навряд, — відповів Азіат. — Коли б їх цікавили ми, всі паркани були б заклеєні нашими фото. Заляжемо на дно тижнів на два. А якщо «червоні шапки» звідси не заберуться, то… — і Азіат розповів про гірську метеостанцію, яку звичайно обслуговують три жінки, і куди раз на місяць вертоліт доставляє припаси.
— І що, місяць з тими крихітками чекати вертольота? — дурнувато захихотів Касіус Клей. — Я згоден. Хай навіть і місяць.
— До дідька, примусимо дівчаток викликати вертоліт рацією, — холодно заперечив Азіат. — А розважитися встигнемо. Якщо Касіусу дуже схочеться, візьмемо їх з собою.
— Ще й як схочеться, — згодився Клей. Він підвівся, потягнувся і відважив Шатлу потиличника-моргушку. Касіусу подобалося «діставати» цього інтелігента, котрий весь час намагався стати своїм серед зеків, але так і не досягнув у цій непростій справі якогось помітного успіху. — Шатл, а це правда, що ти одружений?
Голова Шатла сіпнулася вперед, від підніс руку до потилиці.
— Ти що, язик проковтнув? — нахилився до нього Клей.
— Одружений, — неохоче пробурмотів у відповідь Шатл.
— А я ні,— дурнувато зареготав Касіус. — Була тут у мене одна бікса, та швидко надокучила. А там нас чекають три шмари. Всім по одній, а тобі, Шатл, не вистачить. В натурі.
— Залиш мене у спокої.
— Азіат, цей лох на мене жене.
— Не лізь у пляшку.
— Якби не був літуном, я б уже давно йому запросив лікаря.
— Може, тоді було б і так, а поки що закрий гризло.
Касіус відпустив Шатлу ще одну «моргушку» і сів тасувати колоду.
Розділ 8
Сторожка вже догорала, коли вони повернулися і пішли ледь помітною в траві стежкою. На обличчі Касіуса Клея були очевидними сліди насильства — розбиті припухлі губи і синці під очима.
Під «кумаром», обкурившись коноплями, він перекинув гасову лампу, і вогонь швидко перекинувся на сухе дерево. Гасити пожежу зеки не мали бажання. Та й не було чим, тільки Азіат з Прищем по-свійськи провчили Касіуса Клея, вліпивши йому кілька «моргушок» (ударів відкритими долонями) по обличчю. Вони не дуже засмучувалися — не сьогодні так завтра мали все одно вирушати в гори, побоюючись, що стороннє око може відкрити їхню схованку.
Попереду йшов Азіат. Стежка опустилася в низину і пірнула під повалений стовбур.
— О, дідько! — вилаявся раптом Шатл. — Змія!
— Де? — злякано запитав, роззираючись навкруги, Прищ. Він належав до тієї категорії людей, що панічно бояться плазунів. І, нічого не помітивши, грізно додав.
— Невже взяв на понт?
— Сам гадом буду, он дивися, на тому дереві, під яким ти щойно проліз.
На стовбурі поваленого дерева лежала сонна, осліплена яскравим сонячним промінням гюрза, одна з найотруйніших змій, що трапляються в цій місцевості.
— О господи, вона ж могла мене вкусити, — плаксиво зауважив Прищ, дістаючи пістолет.
— Не смій, — Азіат поклав Прищеві руку на плече. — Змії ніколи не кусають без причини. Вона просто гріється на сонці. До того ж, майже нічого не бачить.
Побачивши, що ці докази не справили на Прища жодного враження, додав:
— Не псуй набої.
— Ну добре, — згодився Прищ. Набоїв, на відміну від змії, йому було дійсно шкода. Він сховав пістолет. Уважно озирнувся навкруги, чи немає ще десь смертоносних плазунів, відійшов на безпечну, на його думку, від стовбура відстань і сів у траву. — Ми, здається, ніколи не дійдемо до тих клятих гір.