Розділ 12
Коли Шатл дошкутильгав до узлісся, його двоє приятелів стояли поряд з тілом жінки.
— Що трапилося? — запитав він. Шатл ще остаточно не позбувся цивілізованих звичок і це полювання на жінку було йому глибоко неприємним. — Що трапилося? — повторив він запитання. — Вона мертва?
— Мертва, — відповів Прищ. — Нас випередили. Хтось її порішив. Жмурнув. Схоже, задушена — на шиї червоні плями. Щоб второпати, не треба бути судмедекспертом.
— Яка різниця, хто її порішив, головне, що вона не приведе сюди «червоних шапок». Може, тут завівся свій Джек Потрошитель.
— Разом з Касіусом закопаєте її, — наказав Прищ Шатлу. — Там, біля згарища, я, здається, бачив лопату.
Шатл обернувся до лісу. Касіус ще й досі не з’явився.
— Касіус! — погукав він.
Відповіддю йому був лише шелест темного лісу. Трійця перезирнулася.
— Що за дідько? — запитав Прищ і пішов у напрямку лісу.
— Шатл, розпали багаття, — наказав Азіат. — Бо зараз буде зовсім темно, і нам тут доведеться заночувати. А потім займемося дівкою.
Багаття вже палало, коли вони зачули кроки Прища. Він, зігнувшись, щось ніс на плечах.
— Що? — вони облишили багаття і кинулися йому назустріч. Прищ опустив свою ношу на землю, і у мерехтливому світлі полум’я вони побачили тіло Касіуса Клея.
Касіус лежав на спині, розкинувши руки. Вірніше, їм спочатку здалося, що Касіус лежить на спині. В дійсності ж тіло лежало на животі, а голова протиприродно була повернута на 180 градусів.
Вони всі на мить завмерли. Наче перетворилися на дику скульптурну композицію божевільного скульптора.
Першим заговорив Прищ:
— Йому скрутили в’язи. Наче індикові… Хтось взяв і скрутив Касіусу в’язи…
— Це неможливо, — заперечив Азіат. — Клею ніхто не міг скрутити в’язи. В зоні він не дозволяв навіть косо подивитися на себе. Це неможливо.
Вони не помітили, коли підійшов Шатл. І тому водночас повернулися на його голос.
— А дівка зникла, — тихо сказав він.
— Що?! — ніхто з них не міг зрозуміти, що хоче сказати Шатл. Як може зникнути тіло?
— Що ти сказав? — Прищ величезною ручищею схопив Шатла за комір.
— Ти впевнений, що тіло зникло? — запитав Азіат і, помітивши, що Прищ, стягнувши комір, не дає Шатлу нічого сказати, а той хапає ротом повітря, наче риба на сковороді, сказав: — Облиш…
— Впевнений, — віддихався Шатл, тримаючись за шию.
— Іди перевір.
Шатл зробив крок. Але Прищ жестом зупинив його і пішов сам. Повернувся за мить.
— Хтось скрутив в’язи Касіусу і, мабуть, він же забрав тіло дівки.
Вони з острахом подивилися на темні хащі, що обступили їх з усіх боків.
— Людина не могла таке зробити з Касіусом, — похмуро сказав Азіат.
Всі повернулися до нього.
— Може, звір? — трохи не плачучи, запитав Шатл.
— То не звір, — заперечив Азіат. — Звір терзає жертву зубами або розриває кігтями, а не скручує в’язи, наче курці.
— Значить, людина… — згодився Шатл.
— Ніхто не може скрутити Касіусу в’язи, наче індикові.
— То що ж це, дідько б його! — вигукнув Прищ.
— Не людина? — прошепотів Шатл.
— Що ж це, хай тобі біс, — кип’ятився Прищ. — Що ти маєш на увазі?
— Нічого. Тут така глушина, що може бути все що завгодно…
Вони всі враз замовкли і втупилися в темну стіну лісу, що зараз вже здавалася зовсім чорною. І раптом, наче по команді, схопили тіло Касіуса Клея — Прищ під пахви, а Азіат з Шатлом за ноги, і потягли ближче до вогнища.
— Хай йому біс, я не можу на це дивитися, — Прищ зняв куртку і накрив нею обличчя Касіуса.
Тепер на землі лежала мертва людина, просто мертва людина, бо не було видно її скаліченої шиї.
— Розпаліть велике багаття, — наказав Прищ. — Якнайбільше — вогню боїться все живе. Треба дочекатися ранку і мерщій тікати звідси.
— А якщо щось неживе… — пробурмотів Азіат.
— Та що ти маєш на увазі, дідько б тебе роздер? — невдоволено сказав Прищ.
Азіат промовчав.
Вони кидали в багаття гілки, поки вогонь не запалав, яскраво освітлюючи все навкруги.
М’ясо, яке вони смажили, давно згоріло, розповсюджуючи нестерпний сморід, та на це вже ніхто не зважав, їх обличчя були сірими. Можливо, від того, що зійшов місяць і до жовтого світла багаття додалося ще і його біле.