— Чому воно почало переслідувати нас, адже ми давно тут і ніхто нас не чіпав?
— Мені здається, що воно…
— Воно?
— Так, воно образилося на нас…
— Образилося? За що?
— Так, образилося через ту жінку, — тихо майже прошепотів Азіат, наче боявся, що хтось його почує. — Я чув, наче у місті зникають жінки, але думав, що то байки. Вони там думають, буцімто це якийсь маніяк. А я зрозумів… — Азіат хитро примружив очі і тихо захихотів.
Збоку те хихотіння мало вигляд нервового припадку.
— Не клей дурня! Говори, що ти там надумав! — загорлав Прищ.
Від крику Азіат, здається, прийшов до тями. Перестав хихотіти:
— Але то не маніяк. То — воно. Тепер я впевнений — воно образилося через те, що ми намагалися зловити ту жінку. Воно вважало її своєю здобиччю. Чому воно вбило першим Касіуса?
— Ти думаєш, через те, що він ту жінку…
— Так, воно бачило усе і вбило Касіуса, а потім узялося за нас.
Прищ нервово розреготався, вставив у руків’я пістолета обойму. Обойма, клацнувши, стала на місце. Пересмикнув затвор і загнав патрон у ствол.
— Я вб’ю його, вік волі не побачити, — сказав Прищ.
— Якщо його взагалі можна убити, — заперечив Азіат.
— Менше плещи язиком. Що б то не було — людина чи звір, куля має його вбити.
— Давай спочатку обмізкуємо все, — відповів Азіат. — Вже починає розвиднятися, можливо, воно не нападає вдень. Треба йти до міста. А там спробуємо виїхати поїздом. Все одно пілота ми більше не маємо. Треба повертатися до міста, навіть ризикуючи, що «червоні шапки» нас пов’яжуть. І швидко забиратися подалі від цих гір. Тут така глушина, що може завестися будь-яка нечисть.
— Згода, — Прищ засунув пістолет за пояс і закинув рюкзак на плече. — Заметано.
— Може, варто хоч зарити Касіуса Клея та Шатла? — запитав Азіат.
— Якщо хочеш бути третім — залишайся.
— Ну, добре, тікаймо мерщій, — погодився Азіат.
Розділ 14
Прищ та Азіат йшли лісом, час від часу переходячи на біг. Вони простували в напрямку міста, звідки лише нещодавно втекли. Звісно, найгірша камера була все ж кращою за таку жахливу смерть.
Від вранішньої роси трава стала слизькою і то один, то другий послизався і падав. З гір опускався густий туман, і дерева та кущі помалу губили звичні обриси.
Прищ та Азіат задихалися, але йшли, не збавляючи темпу. Їх гнав жах. Гілки, виринаючи з білого марева, боляче хльоскали по руках та обличчю. Нерви вібрували, наче струни. Кожну мить з туману могло з’явитися щось, вони не уявляли собі що, і спробувати їх убити. Скрутити в’язи, проткнути кілком чи й взагалі зжерти живцем. Кущі хапали за одяг, немов чиїсь кістляві руки.
Азіат раптом зупинився. Йому вчулося, що хтось біжить слідом. Він зупинився, прислухаючись.
— Що? — запитав Прищ, дістаючи пістолет.
Було чути лише шум вітру.
— Здалося, — відповів Азіат. — Опусти «волину»..
— Як ми звідси виберемося? — ледь переводячи подих, запитав Прищ. Пістолет він опустив, але тримав палець на спусковому гачку. — Як ти можеш знаходити дорогу в цих хащах?
— Треба вийти до річки і потім повернути за течією. Річка тече з гір у напрямку міста.
— А раптом ми йдемо у зворотній бік?
— Не думаю. У зворотній бік — це значить у бік гір. Там мав би бути підйом і кам’янистий грунт. Втім, на сто пудів у цій глушині не можна бути впевненим ні в чому.
Вони йшли ще близько години, але зупинитися не могли. Щось полювало на них, наче на дичину, і порятунок був лише у рухові.
Азіат сподівався, що вітер швидко розвіє туман, але вітер стих і туман, навпаки, став ще густішим. Тепер вони бачили на відстань, не більшу за два кроки, і Азіат більше не був упевненим, що тримає вірний напрямок. Зараз йому з голови не йшла думка про гірських духів, про яких він чув від свого діда. Духи гір час від часу забирали когось з гірського селища, тримали людей у гірських печерах і приносили їх у жертву могутньому духу Арі.
Прищ йшов слідом за Азіатом. На плечах був важкий рюкзак і Прищ відчував, що з кожним кроком його полишають сили. Незважаючи на те, що він вважав себе досить витривалим, у нього увесь час боліло у грудях, і він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.
Йому здавалося, що ще кілька кроків — і він упаде і волітиме померти, аніж зробити хоча б один рух. Прищ уже не мав сили, аби ухилятися від ударів гілок, його роз’ятрене обличчя нестерпно боліло, а з саден текла кров. Її металевий присмак Прищ постійно відчував на губах. Ще крок, ще і ще…