Прищ не мав жодної уяви про те, де знаходиться, лише інстинктивно вибрав напрямок по течії у бік міста. Час від часу він зупинявся і, витягнувши шию, вдивлявся в туман. І прислухався, чи не чути позаду кроків.
Іноді йому вчувалося шурхотіння, немов щось повзло в кущах, і тоді він націлював у той бік пістолет і щосили горлав:
— Виходь, що б там не було! Мерщій виходь, бо стрілятиму!
Та щоразу виявлялося, що то шурхотіння гілок під подихами вітру, або й просто витвір його уяви. Кілька разів Прищ потрапляв у зарості сосняку, і тоді голки безжалісно шматували його тіло і намагалися вирвати зброю. Але Прищ не зупинявся, бо знав, що тут, у своїй безпорадності, буде легкою здобиччю. Може, вибрати найвище дерево і спробувати здертися на нього? Але не виключено, що та тварюка чудово лазить по деревах, а крім того, він знову згадав про плазунів і, зокрема, про гюрзу, що тоді вигрівалася на стовбурі. До дідька і дерева, і печери! Жах перед гаддям був сильнішим навіть за жах перед невідомою потворою.
Прищ не зупинявся, поки з туману не виринула скеля, що підіймалася майже вертикально вгору. І вправо, і вліво теж простягалися кам’яні стіни. Він наче опинився у вирізі двох скель, що сходилися під гострим кутом.
Прищ опустився на землю у знемозі. Треба або повернутися, або спробувати здертися нагору. Так, можна спробувати здертися на цю скелю і залягти там, принаймні поки не розійдеться туман.
Прищ засунув пістолет за пояс і почав здиратися на скелю. Він вигинався, немов вуж. Притискувався до скелі, немов до коханої жінки. Жах гнав його все вище і вище. Кілька разів він намагався роздивитися, чи високо здерся, але цьому заважав остогидлий туман. Хоча, можливо, то було й на краще, інакше його рухи сковував би страх висоти. Піт заливав очі, та Прищ усім тілом припадав до стіни, не маючи змоги підняти руку, аби його стерти. Кінцівки були вигнуті під неймовірними кутами. Але він все ж підіймався сантиметр за сантиметром.
Нарешті Прищ опинився на виступі, на якому не треба було поводити себе зі скелею, наче з жінкою. Деякий час він лежав, розпластавшись, а потім став рачки. Вище починалася майже вертикальна гладенька скеля. Зліва та справа теж підіймалися гладенькі стіни…
Щілина, якою він підіймався, закінчилася. Ну добре, тепер він візьме у руку пістолет і буде чатувати на ту тварюку, котра, дяка богові, може дістатися до нього лише знизу. А коли туман розсіється, він якось дасть собі раду. Прищ взяв пістолет у руку, вмостився зручніше і заходився чатувати.
Він вдивлявся вниз. Туман поступово розсіювався і відкочувався у бік гір. Туди, куди вони йшли, сподіваючись дістатися до метеостанції. Прищ вдивлявся вниз до болю в очах.
Мабуть, він занадто захопився цим, і тому не помітив, як по майже вертикальній стіні до нього опускається величезна тінь. Втім, він інстинктивно відчув присутність когось поряд.
Не вірячи своєму передчуттю, він підняв голову і встиг побачити очі, які світилися нелюдським жовтим світлом і обросле чи то шерстю, чи то щетиною обличчя. Слідом за цим Прищ відчув, як усі скелі навкруги загуділи, перетворилися на гігантського кам’яного коня, що піднявся на диби і стрибнув угору.
Прищ падав довго. Він і уявити собі не міг, що здерся так високо. Інстинктивно закрив руками голову і закричав, але найперший виступ, що трапився на шляху вниз, вибив з нього дух.
Перегукуючись з рокотінням порогів, відлунюючи від скель, над лісом пролунав торжествуючий рик.
Розділ 17
Ліна з Тіною зникли в середу.
Того дня, ближче до полудня, на сході з’явився туман. Спочатку перехід від блакитного неба до зигзагоподібного ланцюга скель на обрії став розмитим. Софія подумала, що це від вітру сльозяться очі. Та поки вона, переходячи від приладу до приладу, дісталася до скляної кулі геліографа, стало видно, що то насувається біла, виблискуюча на сонці смуга туману. Софія зняла паперову стрічку. Крива, пропалена сонячними променями, була чіткою і досить рівномірною — сонце безжалісно палило весь ранок і жодного разу не сховалося за хмари.
Сьогодні вона вперше досить довго засмагала без одягу. Засмага виходила рівною, чудового шоколадного кольору, трохи темнішого відтінку на колінах і грудях. Вперше їй вдалося засмагнути так добре, без остогидлих білих смуг. Сумно лише, що крім Ліни з Тіною ніхто не побачить її бронзового тіла принаймні ще два роки.