— Так, розповідайте далі.
— Очевидно, вирішивши прийти з повинною, Благов на доказ своєї щирості хотів повідомити все, що знає про агентурну школу…
— Або?
— Не розумію, товаришу полковник.
— Або записка — страховий поліс на випадок провалу.
— Товаришу полковник, Благов працював у шахті, з долоней його рук ще не зійшли мозолі… Навряд чи його встигли б отак зіпсувати…
— Така поспішність робить вам честь, капітане, але знижує об'єктивність оцінки, — перебив його Раздольний. — До цього питання ми ще повернемося. В одязі і взутті затриманого більше нічого не знайдено?
— Ні, товаришу полковник.
Постукавши, в кабінет увійшов черговий.
— Товаришу полковник, дзвонили з госпіталю. Можна розпочати допит Благова.
— Добре. Подзвоніть у гараж.
— Дозвольте йти?
— Ідіть.
Черговий вийшов.
— Де наші записи? — спитав Раздольний.
Клебанов передав записи полковникові. Вчитуючись у короткі висновки про речові докази, полковник робив помітки у своєму блокноті. Від першої зустрічі з затриманим залежить багато чого, а часу, потрібного для підготовки до короткого допиту, нема. Обставини вимагають рішучих, оперативних дій.
Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.
Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:
— Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.
Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.
Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.
Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.
Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.
— Покурити б… — прошепотів він.
З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».
Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.
— Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, — сказав полковник. — Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, — фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. — Полковник показав фотографію. — Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?
— Так… — коротко кинув Благов після паузи.
— Ваше справжнє ім'я та прізвище?
— Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…
— Кличку?
— Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».
Клебанов вів протокол допиту.
— Рік і місце народження?
— Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…
— Вам тридцять дев'ять років? — недовірливо перепитав полковник.
— Тридцять дев'ять років, — гірко повторив Непринцев. — Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.
Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.