Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.
Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.
По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.
В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.
«Здалося», — подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:
— Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!
У цей день дрифтерний сейнер[11] з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.
О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:
«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».
Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.
Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:
— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.
Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.
Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.
«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.
Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:
— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?
— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.
— Може, зійдемо на берег?.. — почав Щелкунов.
— А навіщо?
Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.
— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.
— На рейді станемо, — одрізав Вергун.
Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.
Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.
Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.
Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:
— Тимку, додай.
Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.
Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.
Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.
Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.
Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.