— Нагорного? — здивувався замполіт.
— Товаришу капітан-лейтенант…
— З яких міркувань ви обрали комендора?
— Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.
— Не бачу зв'язку, — зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.
— Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…
— Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?
— Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…
— Цебто — як театр?! — розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. — Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?
— Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного — що на душі, те й на обличчі, який вітер — така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього — знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.
— Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? — запитав Футоров.
— Боюсь…
— А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно — кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, — каже, — свіжу погоду!» — та ще й посміхається…
— То як же? — після паузи запитав Ясачний.
— Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?
— Ясно!
— Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, — промовив Футоров і розгорнув блокнот.
А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою — випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.
— Де Нагорний? — запитав баталер, спускаючись у кубрик.
Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.
— На, жених, одержуй! — поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.
Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:
— Чому це «жених»?
— А я звідки знаю? — всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: — Зайдеш до баталерки розпишешся!
Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.
Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:
«Андрійку!
Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знаю!
Свєта».
Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника — він просто не встиг би її покласти в рундук.
Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:
— Просторі. Теплі онучі є?
— Є, — відповів Нагорний.
— Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?
— Ясно, товаришу мічман.
Боцман піднявся на верхню палубу.
Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.
Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»