— Рибалка іде до Мурманська, — висловив припущення Дев'ятов.
— Можливо, — погодився Поливанов і наказав: — Повідомляйте просування цілі номер три! Де ціль номер два?
— Ціль номер два в районі острова Красний! — доповів лейтенант Голіков.
Минуло кілька секунд, і вахтовий сигнальник доповів:
— Бачу ціль ліворуч сорок. Дистанція тридцять кабельтових.
Командир глянув у бінокль.
Бортом до хвилі, здіймаючи обабіч форштевня два крутих пінявих вали, на великій швидкості йшов мотобот «Беноні». Вони впізнали його за прикметами, що повідомлялися в радіограмі штабу.
— Набрати сигнал «підніміть флаг!» — наказав Поливанов.
На фалі замайоріли два сигнальних флаги.
Минуло кілька напружених хвилин, рантом мотобот розвернувся на норд і показав корму.
— Ліво на борт! — наказав Поливанов.
— Єсть ліво на борт!
Завалюючись, корабель почав змінювати курс.
— На румбі шістдесят градусів! — доповів вахтовий. — Корабель і далі котиться вліво!
— Стримувати!
— Єсть стримувати!
— На румбі сорок п'ять! — доповів вахтовий.
— Так держати! — наказав командир, підняв кришку переговорника і, відчувши, що звідти несе гаром, крикнув: — Що там у вас, механіку?
Крізь гуркіт двигунів до нього ледве долинули слова:
— Нічого особливого, дизельне пальне потрапило до фрикційної муфти приводу…
— Скільки можете держати такий хід?
— Не більше десяти хвилин. Температура масла різко підвищується, — почув Поливанов.
За той час, поки корабель зробив розворот і ліг на новий курс, «Беноні» вирвався вперед. Відстань між ним і «Завірюхою» швидко збільшувалась.
У цей час свинцева завіса над ними ніби розчахнулася навпіл і, хоча грізний вал нового заряду був зовсім недалеко, по-весняному яскраво засяяло сонце.
— Підняти сигнал «спокій» і дати дві зелені! — наказав Поливанов.
Майже одночасно на фалі було піднято сигнал «застопорити машину», і дві зелені ракети, лишаючи за собою димний слід, зметнулися над морем. «Беноні» надав ходу.
— Розрахункові бойового поста автомати зарядити! Про готовність доповісти! — голос командира був спокійний, але Дев'ятов помітив приховане хвилювання.
— Автомат готовий відкрити вогонь! — доповів командир бойового поста.
— Зробити серію попереджувальних пострілів!
— Єсть попереджувальну серію…
— Товаришу капітан третього рангу! — перебив командира гармати лейтенант Голіков. — Ціль номер три по курсу другого номера. Дистанція двадцять кабельтових!
— Дріб!!! Гармату на нуль!!! — крикнув Поливанов і, схопивши бінокль, запитав: — Пізнаєте?
Дев'ятов подивився в бінокль:
— Наш давній знайомий — «Вайгач!»
ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ
Капітана сейнера «Вайгач» знають усі від мису Нордкап до Святого Носа. Старі згадують про нього не без заздрощів: «Вергун з фартом[16] з одного кухля брагу сьорбав!» Молоді тепер у фарт не вірять. «Удача з невдачею — рідні сестри! — кажуть. — А „Вайгач“ без улову в порту не швартується. Виходить, Михайло Григорович майстер своєї справи!»
А й справді майстер! Ловили раніше оселедця по Мурманському мілководдю, а цього разу пішов Вергун до банки Північної. Три доби промишляли — тари не вистачило. Розвернулися — і в порт. Погода свіжа, снігові заряди щораз дошкульніші, а команда пісень співає. Улов узяли добрячий! Оселедець крупний, понад двадцять п'ять сантиметрів!
Розвісили сушити дрифтерний порядок. Останню сітку ролем підтягли, перекинули через стрілу, навіть риби з неї не витрусили — нікуди.
Прохор Степанович вдоволено походжає по палубі; черевце випнув, рукавиці скинув, руки потирає і кожному хвалиться:
— Що то значить сітку ялівцем обкурити! От так я! От так Щелкунов!
Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.
У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним — відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…
«Додому йдемо. В трюмі повно риби, — думає він. — Либонь, у порту вже кожен про це знає — радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, — Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, — ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить — міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого — торішнє листя ворушити».