Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Не встиг «Вайгач» вийти з бухти — радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить — спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться — моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.
«До всіх прийдуть дружини, а до мене… — думав він. — Та і яка вона мені дружина? Кондакова? Скільки раз кликав у селищну Раду — ходімо, Глашо, розпишемось. „Ні, — каже, — я по мертвому живий пам'ятник, а з тобою мені хороше, спокійно. Так і будемо жити“. Так і живемо», — зітхнув Вергун.
Судно крениться, вітер дужчає, хвиля крутішає, а Щелкунов усе бадьориться. Ноги в нього тонкі, хисткі, його то об надбудову, то об лебідку, то ще об щось швиргоне, а він нічого не помічає. Слинить хімічний олівець, на клапті газети виводить цифри, підраховує. Підбив Щелкунов підсумок і ще дужче запишався, поліз у ходову рубку:
— Чуєш, Михайле Григоровичу, в мене так виходить: тонн двісті, якщо не більше! Перевести на грошики, то не менше як півмільйона потягне! Оце фарт так фарт!
Тяжко завантажене судно сиділо вище ватерлінії, качка хоча й була кільова, але судно дуже хитало. В Щелкунова ноги від радості зовсім ослабли, його то на капітана кине, то на штурманський столик: так і дивись, щоб потилицею по ехолоту не торохнув.
Хоч Вергун і звик до рибного духу, але і його аж нудило: так тхнуло від Щелкунова оселедцями й спиртом. Михайло Григорович тільки одвертався, а кине на нього Щелкунова, капітан легенько відштовхне його од себе і обтрусить налиплу риб'ячу луску — помічник геть увесь нею поцяткований.
— А головне — сітка! — захлинався Щелкунов. — Ні, ти тільки поглянь, Михайле Григоровичу, до чого ж хитру штуковину вигадали — капрон! Я весь порядок передивився, так повіриш — хоча б десь ниточку спустив! І ціни не складеш такій сітці! Золото! Чистісіньке золото!
— Від тебе, Прохоре Степановичу, спиртом несе! — не витримав Вергун.
— Зуб проклятущий замучив… — і оком не моргнув Щелкунов. — Піду свіжу вату покладу, — додав він, спускаючись униз.
Але в каюту Щелкунов не поліз, а подався до лівого борту, де лежали сітки.
В цей час сніговий заряд кінчився і проглянуло сонечко.
Вергун підняв до очей бінокль і, оглянувши горизонт, помітив сторожовик.
Чи не той це сторожовий корабель, який врятував їх від скель Святого Рога? Зустрітися б! Шкода, що погода штормова, а то б підійшли ближче. «Може, не погребували б прикордонники та й взяли бочку „атлантичних“ свіжого засолу», — думав Вергун.
Опустивши вітрове скло в рубці, що рябіло від талого снігу, Вергун уважно стежив за кораблем, коли раптом побачив мотобот, що йшов на великій швидкості.
Вергун був справжнім моряком, він міг належно оцінити красиве судно і добрий хід. Мотобот мчав прямо на «Вайгача», високо задерши носа, ніби чайка, летів над гребенем хвилі.
— Ох і гарний же! — не стримався Вергун.
Перевівши бінокль на сторожовий корабель, він побачив флаги на фалі, прочитав їх і здивувався.
«Кому ж це „застопорити хід“? А що як мотоботові? Рангоути й обводи свідчать, що не наш!»
У цю мить він помітив: на кораблі почали скидати чохли з гармат…
Корабель і мотобот уже можна було бачити неозброєним оком. Команда сейнера скупчилась на носі. Молодий матрос видерся на місток і прямо через вікно рубки схвильовано гукнув капітанові:
— Михайле Григоровичу, що це таке? Адже ж тікає, падлюка!..