Переборюючи втому, Нагорний уже нетерпляче позирав на капі гана, коли Ясачний, вибравши зручне для привалу місце, рішуче зупинився.
— Відпочинемо до світання, — сказав він і, розв'язавши рюкзак, витяг банку сухого спирту і морські галети.
Спалахнуло блакитне полум'я.
Набравши повний чайник снігу, боцман поставив його на вогонь.
Чекаючи, поки закипить чайник, Клебанов і Ясачний при світлі кишенькового електроліхтарика уточняли по карті маршрут. Завтра вони будуть біля підніжжя Чорної Брами.
Нагорний ліг прямо на снігу, підмостивши в голови рюкзак.
Небо стало ще темнішим, зорі здавались яскравішими.
Відчуваючи глухі, сильні удари крові, Андрій поклав руку на серце… Тут, у бічній кишені тужурки, лежало фото Світлани… Дівчина дивилася на нього допитливим поглядом, і між бровами в неї пролягла глибока, сувора складка. Зараз і напис на звороті фотокартки видавався не таким, як раніше: в ньому не відчувалося наївної дівочої простоти. Слова звучали урочисто і суворо, неначе присяга: «Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знала». Вони йдуть до Чорної Брами, до тієї самої висоти 412, де чотирнадцять років тому загинув його брат Володимир.
Боцман вивів його з задуми — перед Андрієм стояв великий емальований кухоль з міцним чаєм.
Вечеряли мовчки. Здавалося, що кожен з них сторожко прислухається до тундри, до цієї тривожної нічної тиші.
Залізши в спальний мішок, Андрій заплющив очі. Тепло підступало до серця, ніби марево в жаркий день…
…Велика самохідна баржа… Спінені хвилі розбігаються в обидва боки. Широко розставивши ноги, у плащ-накидці та в касці, поклавши руки на автомат, що звисає на груди, стоїть Володимир Нагорний. Побачивши брата, він сказав так, ніби вони розлучилися тільки вчора: «Заступай на пост, комендоре, пароль „Брама“»… І ось Андрій на посту. Він мовчки дивиться Володимирові вслід. Автомат висить на його плечі дулом униз. Володимир іде все далі й далі, аж поки не перетворюється в маленьку, ледь помітну цяточку. Цяточка не зникає, вона знову збільшується. Це птах — великий, гордий альбатрос. Він робить коло над судном, опускається нижче й торкається крилом Андрієвого плеча, ніби кличе з собою. Але Андрій на посту. Високо злітає альбатрос і знову опускається і штовхає його в плече…
Андрій прокидається. Це його будить Ясачний.
Горизонт світлішає. Настає новий, уже другий день у тундрі.
Як і раніше, ланцюжком, вони йшли на захід. Сонце пригрівало по-весняному. З наближенням полудня наст робився тоншим, хрустів і провалювався під ногами. На проталинах жовтіли полярні маки, нев'яник, що пахнув свіжим сіном. Кілька раз з-під самих ніг боцмана вилітали перші куріпки. Дедалі частіше траплялися сліди лемінга.
Ясачний знову змінив напрям. Тепер вони йшли на північ.
Гранітна скеля на тлі пологих засніжених сопок з'явилася тоді, коли, за розрахунками Ясачного, до висоти 412 залишалося ще не менше двох миль.
— Очевидно, Свенсон нас випередив, — промовив Ясачний. — Іти далі небезпечно.
З виярка, зарослого чагарником, вони стежили за місцевістю, розбивши на уявні сектори весь простір аж до підніжжя висоти.
Десь аж надвечір, передавши бінокль Клебанову, мічман сказав:
— Зверніть увагу, товаришу капітан, на отой майданчик. Ручуся, що то Свенсон.
У Нагорного був гострий зір, він побачив: з ущелини випросталися чиїсь руки і поряд з ящичком, що вже стояв на майданчику, з'явився ще один такий самий. Потім виліз Свенсон. Він оглядівся, поклав до рюкзака обидва ящики і, привалившись спиною до гранітної стіни, уперся ногами у велику брилу. Після деякого напруження брила похитнулась і з гуркотом упала, затуливши собою ущелину.
Свенсон запалив люльку і сів на краю майданчика, звісивши ноги. Андрієві здалося, що «романтик» сміється. Неначе стверджуючи це, капітан сказав, віддаючи бінокль Ясачному.
— Цьому негідникові чомусь весело!
Допаливши люльку, Свенсон вибив чубук і почав спускатися вниз.
— Товаришу капітан, будемо його зараз брати? — запитав Ясачний.
— Ні, мічмане. Треба простежити його зв'язки, адреси явок. Оглянемо цю ущелину.
— Мені здається, що огляд нічого не дасть — скриня спорожніла…
— Порожню скриню не замикають. Он за тією висоткою, — капітан показав на невисокий горб, — мають бути прикордонники лейтенанта Радова. Поки ми оглядатимемо лігво, вони поведуть Свенсона на поводку.
— Як це «на поводку?» — запитав Нагорний.
— Свенсон думає, що він сам по собі, а його ведуть на поводку. Тундра — наша земля, вона має господаря.