— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.
— Спину хочеш гнути?
— Не терши, не м'явши — калача не їстимеш.
— Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…
— Легко кличеш, немов у кіно.
— Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.
— Але ж чуже воно, Саню, щастя…
— Чому чуже?
— Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.
— Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше — власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші — і карбованець, і шведська крона.
— А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?
— Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували — минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш — не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. — Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.
Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало холодом. Вона щільніше замоталася хусткою, сперлась на стіну, притулившись потилицею до холодного затвору берданки, що висіла над ліжком.
— Добре тут, у виярку, — навіть гавкоту собачого не чути, — мовив Кондаков, поправляючи завіску. — Те, що я тобі, Глашо, скажу, треба тримати у найсуворішому секреті. Ні по дружбі, ні під тортурами — нікому ні словечка. Хоч би тебе вогнем палили — мовчи. Ти для мене — найдорожча людина в світі, але, якщо скажеш комусь хоч слово, уб'ю і не пожалію. Пам'ятай.
Кондаков запалив люльку і, пускаючи дим, походжав сюди-туди по кімнаті. На ноги йому падали червоні відблиски з пічки. Постать чорною тінню мелькала на бузковому квадраті вікна.
— Цієї осені в Карському морі, — говорив він, — має відбуватися велике навчання Північного флоту. Ці маневри дуже цікавлять наших хазяїв. Дам я тобі, Глашо, грошей, купимо шнеку з підвісним мотором. У порту Георгій кожна людина на виду, якщо ти вважаєш, що це справа рискована — купимо шнеку чи бот у Мурманську. Вранці іди в артіль, розраховуйся, скажи: в Койду переселяюсь.
Люлька погасла, і Кондаков сів навпочіпки перед грубкою, відчинив дверцята, викотив скіпочкою жарину і, поклавши в люльку, розпалив. Червоний відблиск падав на його обличчя, підкреслюючи надбрівну складку, пряму лінію рота.
Західний берег острова Гудим аж до північного краю стрімкий і скелястий. Але прикордонники добре вивчили кожне, урвище, кожен схил. Катер без перешкод ввійшов у маленьку затоку, і вони висадились на прибережне каміння. Начальник прикордонного загону йшов попереду, він знав кондаковську домівку і всі стежини, що вели до неї. На. західному боці перешийка, що з'єднував північну частину острова з південною, овчарка почала виявляти деяке занепокоєння. Шерсть на загривку Айстри настовбурчилась. Люто загарчавши, вона знову взяла слід і повела на схід.
Поминули перші будівлі селища. Звернули у виярок. Обійшли хліви. Перед ними була кондаковська домівка.
— Ти зрозуміла, Глашо? — запитав Кондаков, не відводячи погляду од розжареного вугілля.
— Війна… — напівзапитально, напівстверджувально вимовила вона.
— А хоч би й війна, що нам з тобою до того?
— Авжеж, нам що — ми подамося в Нурвоген! Ось у Валі Пліциної скоро дитя народиться, їй не однаково. Механік Тимко на інженера хоче вчитися… Капітан «Акули» мріє в найбільшому театрі басом співати… І Тоні Худяковій не все одно, її чоловік у ту війну загинув, а для цієї син Сергійко підростає… Ти ще не був у нашому селищі, піди подивись. Будинків за цей час разів у десять стало більше. У вікнах світло, та все різнобарвне, але в кожному домі один клопіт: з моря ждуть або в море проводжають, — їм також не однаково. На карті наш порт — мала крапочка, а по всій країні стільки людей — мільйони, і нікому — чуєш! — нікому не байдуже, буде війна чи ні. Зачерствіло твоє серце на чужині, та й крони оті обплели тебе, мов пути… Може б, ти пішов, Саню, повинився хоча б Тоні Худяковій, вона голова. Покірної голови меч не йме.
Кондаков підійшов до неї впритул, сперся коліном на лаву, схопив за руки і боляче стиснув.
— Ти розумієш, що кажеш?